І прости нам, Тарасе, гріхи наші...
Вдивляюсь у нинішній день ...
Нелегке сьогодення. Хоча знаю, що було раніше всього: кати, погоничі і палачі. Сльози, голод і надлюдські плачі. Були накази-скази із Кремля. Та все ж ... Та все ж жива моя земля!
***
Вслухаюсь у нинішній час ...
Розносяться монологи-діалоги з вітром по землі нашій:
— Криза?
— Невже вона пече вам бік?— Вона у нас уже четвертий вік!
— Газ?
— Вони ж його ділять давно без нас!
— О! Я на Канарські острови!
— Ех ! А ми ...
***
І стоїть безталанною вдовицею на окраденому полі моя Україна. Справжніх синів дожидає.
(О! Де ж того євшан-зілля нарвати?)
Та раптом чую дух предків із глибини століть:
— Ви слово Шевченка хоча б сохраніть! Край же наш — не руїна. І не окраїна. Край наш чудовий. Він — Оратанія!
***
І споконвіку прабатьківську землю омиває Дніпро. Тече, «...реве та стогне Дніпр широкий ...»
Тече. Та, на диво, ще не витікає. Обнімає українців. На Сході й на Заході. В родину єднає.
***
Я ж бо вірю, що не висохне Дніпро, що впаде й зросте із землі Тарасове-зерно. І оживе знову добра слава. Слава України. Лиш не цураймося! Щиро братаймося! І молюся до тебе, Тарасе.
— Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю...
Вкотре за Шевченком повторюю... І прости нам, Тарасе, гріхи наші ...
