Короткий зміст Жаби Аристофан

Жаби

Знаменитих авторів трагедій в Афінах було троє: старший – Эсхил, середній – Софокл і молодший – Еврипид. Эсхил був могутній і величний, Софокл ясний і гармонічний, Еврипид напружений і парадоксальний. Один раз подивившись, афінські глядачі довго не могли забути, як його Федра терзається пристрастю до пасинка, а його Медея з хором ратує за права жінок. Старі дивилися й лаялися, а молоді захоплювалися.

Эсхил умер давно, ще в середині сторіччя, а Софокл і Еврипид померли піввіку через, в 406 р., майже одночасно. Відразу пішли суперечки між аматорами: хто із трьох був краще? І у відповідь на такі суперечки драматург Аристофан поставив про це комедію «Жаби».

«Жаби» – це значить, що хор у комедії одягнений жабами й пісні свої починає рядками, що квакають: «Брекекекекс, коакс, коакс! / Брекекекекс, коакс, коакс! / Болотних вод діти ми, / Затягнемо гімн, дружний хор, / Протяжливий стогін, дзвінку нашу пісню!»

Але жаби ці – не прості: вони живуть і квакають не де – небудь, а в пекельній ріці Ахероне, через яку старий кошлатий човняр Харон перевозить небіжчиків на те світло. Чому в цій комедії знадобилося те світло, Ахерон і жаби, на тобто свої причини.

Театр в Афінах був під заступництвом Диониса, бога вина й земної рослинності; зображувався Дионис (принаймні, іноді) безбородим ніжним юнаком. От цей Дионис, забеспокоившись про долю свого театру, подумав: « Спущуся – Ка я в загробне царство й виведу – ка назад на світло Еврипида, щоб не зовсім спорожніла афінська сцена!» Але як потрапити на те світло? Дионис розпитує про це Геракла – адже Геракл, богатир у левиній шкірі, спускався туди за страшним триглавим пекельним псом Кербером. «Легше легені, – говорить Геракл, – повісься, отруїся або кинься зі стіни». – «Занадто задушливо, занадто несмачно, занадто круто; покажи краще, як сам ти йшов». – «От загробний човняр Харон перевезе тебе через сцену, а там сам знайдеш». Але Дионис не один, при ньому раб з поклажею; чи не можна переслати її з попутником? От саме йде похоронна процесія. «Агов, покойничек, захопи із собою наш тючок!» Покойничек охоче приподымается на носилках: «Дві драхми даси?» – «Дарма!» – «Агов, гробарі, несіть мене далі!» – «Ну скинь хоч полдрахмы!» Небіжчик обурюється: «Щоб мені знову ожити!» Робити нема чого, Дионис із Хароном гребуть посуху через сцену, а раб з поклажею біжить навколо. Дионис гребти незвичний, крекче й лається, а хор жаб знущається з нього: «Брекекекекс, коакс, коакс!» Зустрічаються на іншому кінці сцени, обмінюються загробними враженнями: «А бачив ти тутешніх грішників, і злодіїв, і лжесвідків, і хабарників?» – «Звичайно, бачив, і зараз бачу», – і актор показує на ряди глядачів. Глядачі регочуть.

От і палац підземного царя Аїда, у воріт сидить Эак. У міфах це величний суддя гріхів людських, а тут – крикливий раб – воротар. Дионис накидає левину шкіру, стукає. «Хто там?» – «Геракл знову прийшов!» – «Ах, лиходій, ах, негідник, це ти в мене давеча повів Кербера, милого мого собачку! Постій же, от я напущу на тебе всіх пекельних чудовиськ!» Эак іде, Дионис у жаху; віддає рабові Гераклову шкіру, сам надягає його плаття. Підходять знову до воріт, а в них служниця підземної цариці: «Геракл, дорогою наш, господарка так вуж про тебе пам’ятає, таке вуж тобі угощенье приготувала, іди до нас!» Раб радехонек, але Дионис його вистачає за плащ, і вони, перелаюючись, переодягаються знову. Вертається Эак з пекельною вартою й зовсім зрозуміти не може, хто отут хазяїн, хто отут раб. Вирішують: він буде їх стібати по черзі різками, – хто перший закричить, той, стало бути, не бог, а раб. Б’є. « Ой – Ой!» – «Ага!» – «Ні, це я подумав: коли ж війна скінчиться?» – « Ой – Ой!» – «Ага!» – «Ні, це в мене скалка в пятке… Ой – Ой!… Ні, це мені вірші погані згадалися… Ой – Ой!… Ні, це я Еврипида процитував». – «Не розібратися мені, нехай вуж бог Аид сам розбирається». І Дионис із рабом входять у палац.

Виявляється, на тім світлі теж є свої змагання поетів, і дотепер кращим слыл Эсхил, а тепер у нього цю славу заперечує новопомерлий Еврипид. Зараз буде суд, а Дионис буде суддею; зараз будуть поезію «ліктями міряти й гирями зважувати». Правда, Эсхил незадоволена: «Моя поезія не вмерла із мною, а Еврипидова вмерла й під рукою в нього». Але його вгамовують: починається суд. Навколо судящихся вже новий хор – жаби, що квакають, залишилися далеко в Ахероне. Новий хор – це душі праведників: у цю пору греки вважали, що ті, хто веде праведне життя й прийняв присвяту в таїнства Деметры, Персефоны й Иакха, будуть на тім світлі не байдужими, а блаженними. Иакх – це одне з імен самого Диониса, тому такий хор тут цілком доречний.

Еврипид обвинувачує Эсхила: «П’єси в тебе нудні: герой коштує, а хор співає, герой скаже два – три слова, отут п’єсі й кінець. Слова в тебе стародавні, громіздкі, незрозумілі. А в мене все ясно, всі як у житті, і люди, і думки, і слова». Эсхил заперечує: «Поет повинен учити добру й правді. Гомер тим і славний, що показує всім приклади доблесті, а який приклад можуть подати твої розпусні героїні? Високим думкам личить і висока мова, а тонкі мовлення твоїх героїв можуть навчити громадян лише не слухатися начальників».

Эсхил читає свої вірші – Еврипид чіпляється до кожного слова: «От у тебе Орест над могилою батька молить його „услышать, почути…“, але ж „услышать“ і „внять“ – це повторення!» («Дивак, – заспокоює його Дионис, – Орест адже до мертвого звертається, а отут, скільки не повторюй, не докличешься!») Еврипид читає свої вірші – Эсхил чіпляється до кожного рядка: «Всі драми в тебе починаються родоводами: «Герой Пелоп, що був мені прадідом…», «Геракл, що…», «Той Кадм, що…», «Той Зевс, що…». Дионис їх рознімає: нехай говорять по одному рядку, а він, Дионис, з вагами в руках буде судити, у який більше вазі. Еврипид вимовляє вірш незграбний і громіздкий: «ПРО, якщо б біг тура зупинила свій…»; Эсхил – плавний і благозвучний: «Річковий потік, через луги лиющийся…» Дионис зненацька кричить: «В Эсхила тяжчай!» – «Так чому?» – «Він своїм потоком підмочив вірші, от вони й тягнуть більше».

Нарешті вірші відкладені убік. Дионис запитує в поетів їхня думка про політичні справи в Афінах і знову розводить руками: «Один відповів мудро, а іншої – мудрей». Хто ж із двох краще, кого вивести з пекла? «Эсхила!» – повідомляє Дионис. «А обіцяв мене!» – обурюється Еврипид. «Не я – мова мій обіцяв», – відповідає Дионис еврипидовским же віршем (з «Іполита»). «Винуватий і не соромишся?» – «Там немає провини, де ніхто не бачить», – відповідає Дионис іншою цитатою. «Наді ною над мертвим смієшся?» – «Хто знає, життя й смерть не одне ль і те ж?» – відповідає Дионис третьою цитатою, і Еврипид змовкає.

Дионис із Эсхилом збираються в шлях, а підземний бог їх напутствует: « Такому – Те політикові, і такому – те мироеду, і такому – те віршомазові скажи, що давно вуж їм пора до мене…» Хор проводжає Эсхила славослів’ям і поетові й Афінам: щоб їм скоріше здобути перемогу й позбутися й від таких – те політиків, і від таких – те мироедов, і від такий^ – те віршомазів