Народні джерела характеру Катерины – Островський Олександр

(По п’єсі А. Н. Островського “Гроза”)

“Суспільний сад на високому березі Волги; за Волгою – сільський вид”, – такою ремаркою Островський відкриває “Грозу”, Дія російської трагедії підноситься над волзькою широчінню, розорюється на всеросійський простір, йому відразу ж надається поетична окриленість: “Не може вкритися град, у верху гори коштуючи”.

У вустах Кулигина звучить пісня “Серед долини рівна” – епіграф і поетичне зерно “Грози”. Це пісня про трагічність добра й краси: чим богаче духовно й нравственнее людина, тим менше в нього опор, тим драматичнее його існування. У цій пісні вже передбачається доля героїні з її людською неприкаяністю, з неможливістю знайти опору й підтримку, з її невмінням пристосовуватися кобстоятельствам.

И от перед нами Катерина, який однієї дано в “Грозі” удержати всю повноту життєздатних початків народної культури. Звідки ж беруться в Катерины життєві джерела цієї цілісності? Для того щоб це зрозуміти, треба звернутися до культурного ґрунту, що неї харчує. Без її характер Катерины в’яне, як скошена трава

У світовідчуванні Катерины гармонічно сполучається слов’янська язичеська стародавність із християнською культурою, що одухотворяє й морально просвітлює старі язичеські вірування. Релігійність Катерины немислима без сонячних сходів і заходів, росистих трав на квітучих лугах, польотів птахів, пурхань метеликів із квітки на квітку. У монологах героїні оживають знайомі мотиви російських народних пісень. У світовідчуванні Катерины б’ється джерело споконвіку російської пісенної культури й знаходять нове життя християнські вірування

Давайте подивимося, як молиться Катерина, “яка в їй на особі посмішка ангельська, а від імені – те начебто світиться”. Щось іконописне є в цій особі, від якого виходить світле сяйво. Але випромінююче духовне світло земна героїня А. Н. Островського далекий від аскетизму офіційної християнської моралі. Її молитва – світле свято духу, бенкет уяви: “Точно, бувало, я в рай увійду, і не бачу нікого, і час не пам’ятаю, і не чую, коли служба скінчиться”. Далеко пішла життєлюбна релігійність Катерины від норм старої патріархальної моралі

‘ Радість життя переживає вона в храмі, сонцю кладе земні уклони в саду, серед дерев, трав, квітів, ранкової свіжості, що прокидається природи: “Або рано ранком у сад піду, ще тільки сонечко сходить, упаду на коліна, молюся й плачу, і сама не знаю, про що молюся й про що плачу; так мене й знайдуть”.

У мріях юної Катерины звучать відзвуки християнських легенд про рай, божественний сад Едемі. Очевидно, що легенда про рай включає в неї й всю красу життя земний: молитви висхідному сонцю, ранкові відвідування ключів – студенцов, світлі образи ангелів і птахів. У ключі цих мріянь і інше нежартівливе прагнення – полетіти: “Отчого люди не літають!.. От так би розбіглася, підняла руки й полетіла”.

Звідки приходять до Катерине ці фантастичні мрії? Не чи плід вони хворобливої уяви, не чи каприз витонченої натури? Немає. У свідомості Катерины пробуджуються вошедшие в плоть і кров російського народного характеру древні язичеські міфи, розкриваються глибокі шари слов’янської культури

Вільнолюбні пориви в дитячих спогадах теж не стихійні. У них також відчувається вплив народної культури. “Така вуж я зародилася гаряча! Я ще років шести була, не більше, так що зробила! Скривдили мене чимсь будинку, а було надвечір, вуж темно, я вибігла на Волгу, села в човен, та й отпихнула її від берега. На інший ранок уже знайшли, верст за десять!” Адже цей учинок погодиться з народною казкою про правду – істину. У народних казках дівчинка звертається до річки із проханням урятувати її, і річка вкриває дівчинку у своїх берегах. Так що порив маленької Катерины шукати захисту у Волги – цілком казковий і цілком соціальний: тут відхід від неправди й зла в країну правди й добра, тут неприйняття наклепу із самого дитинства й рішуча готовність залишити цей мир, якщо все в ньому їй обриднеться

И от у будинку Кабановых Катерина попадає в “темне царство” духовної несвободи. “Тут всі начебто з – під неволі”, тут оселився суворий релігійний дух, тут вивітрився демократизм, зникла життєлюбна щедрість народного світовідчування

По ходу дії Катерина не чує Феклуши, але прийнято вважати, що саме таких мандрівниць чимало перебачила й перечула вона на недовгому своєму столітті. Монолог героїні, що грає ключову роль у трагедії, спростовує подібний погляд. Навіть мандрівниці в будинку Кабанихи інші, із числа тих ханжей, які “по немочі своєї далеко не ходили, а чути багато чули”. І міркують вони про “останні часи”, про прийдешню кончину миру. Ці мандрівниці далекі чистому миру Катерины, вони на службі в Кабанихи, і виходить, нічого загального в них з Катериной бути не може

У монологах героїні п’єси втілюються заповітні народні сподівання й надії. Ніжність і молодецтво, мрійність і земна пристрасність сполучаються в характері Катерины; головним у ньому виявляється не містичний порив ладь від землі, а моральна сила, що одухотворяє земне буття

У Катерине тріумфує життєлюбство російського народу, що шукав у релігії не заперечення життя, а твердження її. Душу героїні Островського – із числа тих вибраних російських душ, яким далекі компроміси, які жадають всесвітньої правди й на менше не згодні