Світовідчуття Герасим’юка-поета

Існує думка, що істинна творчість — це імпровізація, коли перед очима спон­танно й невимушено твориться цілісна поетична картина. Здається, що багато творів Василя Герасим’юка не мали первинного задуму, адже слова в них ніби й справді живуть осібним життям, не питаючи на те згоди поета:

Серед ночі себе не засвічуй Листям буковим юний, бо страх Опівнічний, Як зойк потойбічний, Не потоне в космацьких лісах…

Далі твір продовжується абсолютно неперсдбачувано:

Не додасть до печалі утіхи — Нас, мовляв, не обмежує час: Хоч в гуцульські повір’я та міфи Чи в толстовський нічний Арзамас.

І, нарешті, потік свідомості закінчується абсолютно реальною картиною:

Ні. Це тиха година-хвилина: Древнє місто за вікнами спить… І шепочеш собі, як дитина: «Не болить. Не болить. Не болить».

Свідомість, яку демонструє Василь Герасим’юк, первісна, міфологічна за своєю природою. Його ліричний герой — не «гвинтик державного механізму». Він має чітко виважене, незакріпачене, власне «я». Але це «я» не висувається на передній план, не декларує якийсь постулат, але нерідко не тільки не сприймає чужу особистість, а й втрачає власну. І тоді виникає вірш, у якому співіснують ре­альні події з настроєм суму, туги і порожнечі:

Ти знаєш, ким я став по милості твоїй, мені здається: ти давно це знала. Ти пальцями ворушиш — ти гортала цю книгу наших днів, ночей, надій. Зелені сторінки, що вбиті не вогнем, а нашими очима молодими. Горять останні сторінки під ними, й не віриться, що ми іще живем

Й говоримо про щось безсмертне і пусте й НЕ МОЖЕМ ЗУПИНИТИСЯ! . Немовби той вітер, що підхопить листя жовте, і нас перелистає і змете.

У цьому творі початкова безпосередня, сильна, власна емоція зникає, а нато­мість з’являється роздум, відсторонення, медитація, де «я» відтворює цілий світ і все людське в людині.

У творах Герасим’юка часто зустрічається мотив страху, адже його герой са – моусвідомлює свою самотність. Його індивідуальна свідомість не здатна злитися з іншою такою самою індивідуальною свідомістю або змінитися, а тому заглиблю­ється в незнайоме й таємниче начало: «Ти не радість, а страх // навіть на небі // навіть на небесах // як у лавині // страх наростає страх // в кожній людині» («Темні пороги»),

Герасим’юк мислить виключно образами, а тому над його поезією не владні закони поверхової логіки. У кожному творі поет залишається самим собою, йде туди, куди ведуть його талант і світовідчуття.