Христос Воскрес!
На Великдень, на соломі...
Величаво гудуть на Великдень дзвони. Радісну звістку всім розносять.
А біля самої церкви вишикувалися величаво кошики, розмаєм прибрані, кольоровою веселкою рушників уквітчані.
— Христос Воскрес! — урочисто до самих небес лунає голос священика.
— Воістину Воскрес! — дружно відповідають люди.
Радіють навкруги. Свято. Великдень наших душ і надій.
І раптом мені згадується сиріточка, ота, що «в попа обідала». Витягаю з кошика нашого найкращі писанки, беру освячену пасочку і несу жінкам біля церкви, що кожен рік збирають для будинку сиротинця харч великодній:— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес!
І піднялося над моєю Україною величне Сонце...
***
Глянь навкруги: поля й сади, лелеки й голуби, барвінок і калина... Це моя Україна. Вона для мене — дівчина з лагідним обличчям. Вона для мене — пісня орача. Вона для мене — мама біля джерела-криниці. Вона була і є. Адже вона — свята!
***
А це сьогодні із портрета глянув у вічі мені Тарас...
— Для чого живеш? Для чого ростеш?
Стою у задумі і вдивляюся в очі поета та тихо промовляю:
— Ні! Не впущу байдужості у серце. Нелюбові до України не стерплю. Не змирюся зі зганьбленням народу мого, із його невимушеними мандрами по світу. Бо рідніше матері, своєї землі, рідної країни немає у світі...
