Короткий зміст “Подорож Хамфри Клінкера” Смоллета по главах – Частина 1

У Смоллета завжди, як і личить «класичному роману», виявляється трохи шарів. Сюжет найчастіше буяє всілякими відгалуженнями, відходами від хронологічного викладу, ціль якихось для автора – у всій повноті представити картину епохи. Роман можна в буквальному значенні назвати «енциклопедією британського життя». Будучи по жанрі в першу чергу романом – мандрівкою, герої якого перетинають всю Великобританію, він являє собою калейдоскоп подій, низку доль, картини життя столиці, побуту «на водах» у Бате, тихого існування провінційних городків і англійську природу, усілякі звеселяння різних шарів суспільства, замальовки придворних вдач і, зрозуміло, особливості літературно – театрального середовища й багато чого – багато чого іншого. Головний герой роману – зовсім не позначений у заголовку Хамфри Клінкер (він виникає на сторінках, коли третина оповідання вже виявиться за), а Мэтью Брамбл, літній холостяк, подагрик і мізантроп, людина при всій своїй жовчності (як правило, втім, абсолютно виправданої) великодушним, безкорисливим і шляхетний, словом, щирий джентльмен; як говорить про нього його племінник Джерри Мелфорд, «по великодушності своєму справжній Дон Кихот». У цьому образі, безсумнівно, прочитується cuter ego Смоллета, і саме Брамбл висловлює погляди найбільш близькому авторові – на стан розумів, на розвиток цивілізації, треба помітити, дуже точні, влучні й, головне, зовсім не застарілі

Так, у листі до свого постійного адресата докторові Льюису (а слід зазначити, що в кожного з персонажів свій постійний кореспондент, на сторінках роману так і не виникаючий реально, тільки в згадуваннях) він пише: «Є одне питання, що мені хотілося б дозволити: чи завжди мир заслуговувало такого презирства, якого він, на мій погляд, заслуговує тепер?» Питання, що й говорити, «на все часи». Однак при всій спостережливості й проникливості, при всій уїдливості Смоллета (традиції Свифта відчутні в його романі, так само як і в багатьох інших книгах, написаних сучасниками) він все – таки намагається всьому той, що так йому ненависно (тому ненависно, що занадто добре відомо, причому не із чужих слів), протиставити якусь ідилію, якусь утопію. Такою Аркадією, що вабить, але явно недосяжної виявляється маєток Брамбла Брамблтон – Хол, про яке ми довідаємося з листів стільки всіляких чудес, але куди герої оповідання так і не попадають. Однак у процесі своєї подорожі вони воістину пізнають мир, відкривають для себе природу людей, своєрідність вдач

Як завжди, на шляху в них зустрічається безліч колоритнейших особистостей: «шляхетний розбійник» Мартін, старий вояк, весь поранений і порубаний, лейтенант Лисмахаго. По національності він шотландець – що і є приводом для численних дискусій відносно Англії й Шотландії (герої в цей момент саме по Шотландії й проїжджають). У настільки наполегливому поверненні до національної тематики позначилося, безсумнівно, шотландське походження самого Смоллета, досить для нього відчутне під час його перших кроків у Лондоні, причому наслідку цього походження, зрозуміло, позначалися не кращим образом. Однак у тім трактуванні Шотландії, що вкладено в романі у вуста Брамбла, поряд із щирими спостереженнями є й наївність, і явна ідеалізація традицій, національних підвалин шотландців, наприклад, протиставляється шотландській моральній чистоті загальна розбещеність англійців, про особливість жителів столиці – Лондона, втрата ними своїх корінь. Лейтенант Лисмахаго є не тільки учасником дискусії, але й, можна сказати, пружиною однієї із сюжетних ліній: саме він у підсумку стає обранцем і чоловіком сестри Брамбла Табиты, сварливої старої діви, що протягом роману доставляє його учасникам чимало турбот і неприємностей

Повернемося ж до героя роману, чиє ім’я фігурує в назві. Під час подорожі на козлах карети, у якій сидять містер Брамбл, його сестра мисс Табита, а також покоївка Дженкинс, що тримає на колінах на спеціальній подушечці найбільшу коштовність – улюбленого собачку мисс Табиты «поганого пса» Чаудера, волею случаючи виявляється незнайомий парубок, по виду – сущий обшарпанець. Його – Те й кличуть Хамфри Клінкер. Надалі з’ясовується, що він незаконнонароджений, підкидьок, виховувався в притулку (парафраз филдинговского «Тома Джонса, найди», однак парафраз чітко пародійний, що позначається й в описі зовнішності Хамфри, і в переліку його «умінь», і у всім іншому). Великодушний Брамбл, бачачи, що парубок кинутий напризволяще долі, наймає його до себе вуслужение.

Той проявляє искреннее запопадливість досить ідіотичної властивості, отчого увесь час попадає в безглузді ситуації. Однак після прибуття в Лондон у Хамфри зненацька виявляються зовсім інші дарування: він виявляється чудовим… проповідником, що вміє заворожити й простонародну аудиторію, і цілком знатних осіб. Лакей, що читає проповідь герцогиням, – такого Брамбл не може стерпеть. Він готовий вигнати Хамфри: «Або ви лицемір і шахрай, або одержимий, і мозки у вас ушкоджені!

» Тим часом Хамфри більшою мірою «одержимий», а вірніше, юродивий, зі слізьми зізнається хазяїнові, що на цей шлях його сподобила «набожна» лицемірка леді Брискин, що переконала його в тім, що на нього «снизошел дух». Упевнившись у тім, що Хамфри не «шахрай», Брамбл залишає його в себе в будинку. «Коли б у такій надмірній побожності було вдавання або святенництво, я не тримав би його в служінні, але, скільки я міг помітити, цей малий – сама простота, займиста несамовитістю, а завдяки своїй простоті він здатний бути вірним і прихилистим до своїх благодійників» – так пише Брамбл у посланні все до того ж докторові Льюису. Втім, трохи пізніше, роздратований непрохідним ідіотизмом Хамфри, Брамбл висловлює прямо протилежне судження: «Дурість нерідко бісить більше, ніж крутійство, і приносить більше шкоди». Однак у рішучий момент, коли карета із Брамблом і його домочадцями, переїжджаючи через бурхливу ріку, перевертається й всі, Брамбл у тому числі, виявляються у воді, саме Хамфри рятує свого хазяїна. А вже ближче до фіналу роману волею долі відкривається раптом, що батьком Хамфри Клінкера є не хто інший, як сам Брамбл – «гріхи молодості».

И Брамбл говорить про благообретенном сина: «Цей шахрай – дика яблунька, мною самим посаджена…» У чому ж отут зміст? Простодушність Хамфри Клінкера, що часто доходить до ідіотизму, до відвертого юродства (необразливого тільки лише тому, що Хамфри не переслідує ніяких злих цілей свідомо), є продовження донкіхотства Брамбла, людини розумних, тонкого, шляхетних почуттів і устремлінь, всі розуміючого, весь знаючу ціну… Другим щасливим шлюбом, що вінчає фінал роману, стає весілля Хамфри Клінкера (відтепер Мэтью Ллойда) і покоївці Уинифред Дженкинс: полюбивши її ще у своє перебування слугою, Хамфри не змінює їй і тепер, ставши «паном».

Похвально! А третій щасливий сполучник пов’язаний із ще однією історією, що згадується протягом усього роману: історією племінниці Брамбла, сестри Джерри Мелфорда, Лідії. Ще вчачись в оксфордском пансіоні, вона зустріла парубка по ім’ю уилсон, якого жагуче полюбила. Але – він актор, «комедіант», і тому – «не пари».

Якоюсь тінню проходить він крізь все оповідання, щоб наприкінці його виявитися ніяким не актором, а дворянином, так ще сином стародавнього друга Брамбла містера Деннисона, за словами Джерри Мелфорда, «одним із совершеннейших юнаків в Англії». Так – потрійною ідилією – кінчається цей аж ніяк не ідилічний, а скоріше досить гіркий і дуже тверезий роман. Як звичайно, Смоллет вивів у ньому й безліч реальних історичних особистостей: актора Джеймса Куина, відношення до якого за час, що пройшов з моменту створення «Пригод Перигрина Пикля», встигло змінитися; відомих політичних діячів, описаних з неприхованим сарказмом і глузуванням; і навіть – самого себе, під ім’ям «письменника С.». Він з насолодою описує прийом у власному будинку для різного роду «авторів»: жовчних, огидних, бездарних суб’єктів, ретельно, «з подяки», що паплюжать свого благодійника. «У них у всіх одна причина – заздрість», – коментує цей феномен приятель Джерри Мелфорда Дикий. Смоллет описує те, що було знайомо йому краще, ніж що б те не було інше: життя й вдачі літературної поденщини, різного роду авторів, що пишуть брудні доноси один на одного, хоча самі при цьому ні гроша не коштують. Але висновок, до якого приходить у фіналі Джерри, досить гіркий, у ньому також відбилися знання й досвід самого Смоллета: «Я настільки багато місця приділив авторам, що ви можете запідозрити, начебто я збираюся вступати в це братерство; однак якби я до цієї професії й був здатний, то вона самий безнадійний засіб проти голодної смерті, тому що нічого не дозволяє відкласти про запас на старість або на випадок хвороби».

На закінчення, однак, Джерри напише про авторів: «дивовижна порода смертних, вдачі якої… досить збуджують цікавість». І в цих словах також безсумнівно ми довідаємося голос самого Смоллета.