Добутки Вероніки Доліной

Безліч поетів присвячували свої вірші Москві. Не все з них народилися й виросли в ній, але для багатьох вона стала батьківщиною духовної. Москва XIX століття одержувало послання від Пушкіна й Лермонтова, XX століття – від Буніна, Єсеніна, Блоку, Ахматовій і Цветаевой. XX століття для Москви почався першою світовою війною, продовженням якого стала революція; до цього жорстоке століття ще не вступило у свої права. І от Москва перетворила з Москви радянської в Москву сучасну, той місто, у якому ми живемо зараз.

Я люблю читати вірші, присвячені їй, тому що я люблю Мою Москву, те місто, де я народилася, де я пішла в школу й (сподіваюся) надійду в інститут. Але Моя Москва – це Москва сучасна, тому ближче всього сприймаються вірші поетів сучасних, насамперед бардів. От Дольский зізнається Москві в любові:

Я люблю тебе, Москва, — Горький мегаполіс.

Ти завжди у всім права, Ну, а мені на поїзд.

Або пісні Вероніки Доліній, присвячені вулицям Москви: «Сретенка», «Нянька», «Ми не діти Арбата» і т. д. Долина ближче мені за духом, може бути, тому, що її Москва – Москва, пропущена через призму жіночого розуміння, простіше й понятней, чим «гіркий мегаполіс» Дольского.

Рідна вулиця Доліної – Сретенка.

…Посмотри-ка, адже це Сретенка Висить у тебе на губі… -

або ще, з «Няньки»:

Нянька, що це таке? Дитинка, що ж це таке – Це Сретенка твоя.

От вона, Сретенка – вулиця древня. Раніше в цьому місці стояв Сретенский монастир. Стрітення – зустріч, саме тут зустрілися владимирци, що несуть на руках ікону Владимирської Божої Матері, з москвичами, її що зустрічали. «Моя Сретенка», «Сретенка – родимка» – Сретенка з пісень і віршів {або «недопісень», як вона їх називає) Доліній.

Станція метро «Маяковська» – інша героїня Доліній, місце зустрічі з іноземцями, що:

…Як Рональд і Ненси Рейган,

Коштують і рука в руці,

Отут я, пробігаючи мимо,

Цим кроком московським заячим,

Просто плакати готова від ніжності,

Я сама їх люблю до жаху

Ці казочки на стелі.

Але це Москва в просторі, а час? У Доліної є багато сучасних пісень, присвячених еміграції. Вони теж пов’язані з Москвою, тоді ще радянської. «Краю Москви, краю рідні…» – багато поетів-емігрантів присвячували свої вірші – часто гіркі, тужні – Москві. І з’явилася пісня про всіх поетів (Доліна сама говорила, що ця пісня не про конкретну особу, вона – про всіх):

Не пускайте поета в Париж,

Він поїде, простудиться, зляже,

Хто йому слово добре скаже?

«Хто ж отут говорив?» – говориш. А пройдуть лихоманка й жар, Засумує ще пущі – Де той старий московський бульвар? Як там бронзовий Пушкін? Сестра Доліної, Марина, теж потрапила в потік еміграції:

…Ти сьогодні звалася Мариною,

Завтра будеш Марі-Грація…

До свиданья, Марі-Грація,

Забудь дорогу зворотну,

Еміграція, еміграція – Це щось неймовірне.

«…Щось неймовірне…» Так, для Доліної це – неймовірне. Вона залишилася в Москві. Москва стала для неї чимсь одушевленим, що спостерігає за нею з боку, що схвалює або засуджує її вчинки:

І грає труба на Трубної,

И співають голосу Неглинной,

Над моєю головою винної,

Над душою моєї безневинної.

Усе міняється згодом, міняється й Москва. Іноді ці зміни радують, тгодчас лякають чимсь невідомим:

Ми не діти Арбата,

Ми не діти Арбата,

Ми довелися на інші роки.

Нас не пустять назад

Нас тільки-но-те пустили сюди…

…Серед лощинок неближніх,

Серед осинок недвижних,

Загубився й плаче простак

Не відшукає стежку

На рідну Неглинку

Не відшукає стежку ніяк.

Шосте почуття людини – почуття Батьківщини. Але як бувають люди з різним нюхом, різним зором і слухом, так є люди з різним почуттям Батьківщини. Воно є практично в усіх (відсоток сліпих і глухих серед здорових людей не так вуж високий), але в когось воно розвинено слабкіше або сильніше, ніж в інших, хтось може навіть втратити його, як втрачають зір або слух, а комусь, щоб зрозуміти, як він любить Батьківщину, потрібні «окуляри

«Окуляри» теж бувають різні – для когось це розлука з Батьківщиною (цінуємо, коли втрачаємо), а для когось вірші, написані чужим, незнайомим тобі людиною, раптом наложатся на твої власні думки, підсилять їх – виходить своєрідна «інтерференція» (накладення один на одного хвиль із однаковою частотою, що приводить або до ослаблення, або до посилення сигналу, якщо я ще хоч щось пам’ятаю з фізики).

Моя батьківщина – це Москва. Слухаючи вірші й пісні Доліної, я раптом іноді розумію, що чую свої власні думки. Я знаю, що людини називають неповноцінним, коли він не бачить або не чує, але людина без почуття Батьківщинии більше увечен, чим інвалід без рук і без ніг.