Внутрішній світ героїв оповідання ‘Зав’язь’ Г. Тютюнника (1 варіант)

Перше кохання, як завжди, приходить зовсім несподівано. Ти його не чекаєш, навіть не думаєш про це, як раптом у тебе з’являється таке відчуття, що у твоєму серці навіки поселилася вона чи він. І дивуєшся, як до цього часу ти не помічав цієї людини, як у тебе не зупинялося серце, коли проходив повз неї. А зараз тобі хочеться співати від щастя, кружляти у танку, дуже хочеться, хоч на хвилинку, побачити своє кохання. Зовсім як це сталося з молодим парубком Миколою з оповідання Григора Тютюнника “Зав’язь”.

Микола збирається на побачення, мріючи про нову зустріч зі своєю коханою Сонею. Чомусь зараз йому байдуже до дідових шпильок, хоча раніше вони б вивели його з рівноваги, бо Микола дуже любить дідуся. Він пам’ятає його розповіді про своє життя, про австрійський полон. Колись дід дуже часто співав з хлопцем на печі пісень. Але дитинство залишилося позаду, як і ті пісні та дідові оповідки. Тепер Микола парубок, і не просто парубок, а закоханий парубок. Він дуже старанно збирається на побачення: “нову сорочку нап’яв і кібчика на голові прислинив”, до того ж ще і носовик полив одеколоном. Видно, що кохання Миколи справжнє, що він з усіх сил намагається скласти приємне враження на свою дівчину. Нехай у нього це виходить занадто перебільшено, але йому можна вибачити, бо він ще тільки-но починає доросле життя, досконало не знає, як себе поводити з дівчиною. Його кохання починає лише зав’язуватися, потроху складаючись у бутон, з якого згодом виросте чарівна квітка. І тільки від самого хлопця залежить, чи зможе він викохати та виростити цю дивовижну квітку.

Нарешті довгоочікувана зустріч закоханих. Соня хоче показати Миколі сніг у проваллі, і парубок слухняно лізе за нею. Ця дівчина упевнена в тому, що дуже подобається хлопцеві, і тому ніби намагається випробувати його. Мабуть, недарма дід називає Соню норовистою. Він прожив велике життя і вміє відрізнити справжні почуття від награних, “іграшкових”. Тому, вірогідно, і дуже переживає за свого онука, який так необачливо віддав своє серце цій дівчині.

Микола розуміє, що Соня чекає від нього поцілунку, але чомусь від цієї думки у нього ціпеніють руки і ноги. Дівчина дуже на нього сердиться, знову показуючи свій нелегкий характер. Незабаром їй спадає на думку падати, а Микола нехай її тримає. Парубок з радістю погоджується, але підсковзується, чим зовсім розчаровує Соню! Отут ми ще раз бачимо, наскільки різними є почуття цих молодих людей. Микола без тями закоханий у гонористу дівчину, яка від нього тільки й хоче, щоб він виконував усі її бажання, власне, був її рабом. Парубок наче не розуміє цього, бо для нього важливішими є стосунки між людьми, а кохання для нього — це, перш за все, безмежна довіра, відданість своїй коханій. І це неможливо не привітати, адже саме такі люди здатні на різноманітні дива у своєму житті. Напевно, тому такий щедрий та красивий душею цей хлопець, що не пройшли для нього марно оті дідові посиденьки на печі з піснями та приповідками. Хлопець отримав у спадок від свого дідуся щирі почуття, чисту душу.

Знаходячись у проваллі, Микола несподівано для себе згадує дідові шпильки щодо Соні, і у нього раптом з’являються свіжі сили. Він починає лізти на гору, не звертаючи уваги на дівчину. Але та жалібно його окликає. Як відомо, розлюбити за одну хвилину неможливо, отже, Микола повертається до Соні і цілує її кудись у хустку. Потім майже виносить дівчину на руках. Згодом пара йде до лавки, хоча вже обидва добряче змерзли. “Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав’язь” Це не проста зав’язь. Це отак потроху зав’язується. кохання молодого парубка Миколи, перше кохання, чисте й щире. Було б добре, якби він згодом не розчарувався у не зовсім справжніх почуттях своєї дівчини, якій дуже хочеться намисто, подібне до тієї зав’язі.

Дуже хочеться, щоб Миколі пощастило, щоб у нього із “зав’язі” виросло справжнє кохання, а не “намисто”, про яке так мріє Соня. Щоб його життя тільки радувало парубка, бо інакше в його серці згине ота тендітна зав’язь, ніколи так і не перетворившись на бутон, а згодом на чарівну квітку. Я гадаю, що цей хлопець гідний усього найкращого, що тільки може існувати у житті, адже він має чудове щире серце і чисту душу.