Мертві душі характеристика образу Коробочка Настасья Петрівна

Коробочка Настасья Петрівна – вдова-поміщик, колезька секретарка; друга(після Манілова і перед Ніздряним) “продавщиця” мертвих душ. До неї(гл. 3) Чичиков потрапляє випадково: п’яний кучер Селіфан пропускає безліч поворотів на поворотному шляху від Манілова. Нічна “потьма”, грозова атмосфера, супроводжуючі приїзд до Настасье Петрівні, лякає-зміїне шипіння настінного годинника, постійні спогади К.

Про покійника-чоловіка, визнання Чичикову(вже на ранок), що третього дня їй всю ніч снився “окаянний” біс, – усе це примушує читача насторожитися. Але уранішня зустріч Чичикова з К. повністю обманює читацькі очікування, розлучає її образ з казково-фантастичним фоном, без залишку розчиняє в побуті. На “обытовление” образу працює і головна позитивна якість К., що стала її негативною і всепоглинаючою пристрастю : торгова діловитість. Кожна людина для неї – це передусім, і тільки, потенційний покупець.

Невеликий будиночок і великий двір К., що символічно відбивають її внутрішній світ, – акуратні, міцні; шалівка на дахах нова; ворота ніде не покосилися; перина – до стелі; усюди мухи, які у Гоголя завжди супроводять застиглий сучасний світ, що зупинився, внутрішньо мертвому. На граничне відставання, уповільнення часу в просторі К. вказують і по-зміїному шиплячий годинник, і портрети на стінах “в полосатеньких шпалерах”: Кутузов і старий з червоним обшлагом, які носили при государі Павлові Петровичі.

Лише у 2-му томі епоха генералів 1812 р. оживе – генерал Бетрищев немов зійде з одного з портретів, що висять на стінах багатьох персонажів 1-го тому. Але доки “генеральські портрети”, що явно залишилися від покійного чоловіка К., вказують лише на те, що історія завершилася для неї в 1812 р. (Між тим дія поеми приурочена до часу між сьомою і восьмою “ревізіями”, т. е. переписами, в 1815 і 1835 рр. – і легко локалізується між 1820-м, початок грецького повстання, і 1823-м – смерть Наполеона.

Проте “завмирання” часу у світі К. все ж краще за повну позачасовість світу Манілова; у неї хоч би є минуле; якийсь, хай і смішний, натяк на біографію(був чоловік, який не міг заснути без почухування п’ят). К. має характер; злегка зніяковівши від пропозиції Чичикова продати мертвих (“Хіба хочеш ти їх відкопати із землі?

“), тут же починає торгуватися(“Адже я мертвих ще ніколи не продавала”) і не зупиняється до тих пір, поки Чичиков в гніві не обіцяє їй біса, а потім обіцяє купити не лише мерців, але і іншу “продукцію” по казенних підрядах. К. – знову ж таки на відміну від Манілова – пам’ятає своїх селян, що померли, напам’ять. К. тупувата: врешті-решт вона приїде в місто, щоб навести довідки, почому тепер йдуть мертві душі, і тим самим остаточно згубить репутацію Чичикова, що і без того похитнулася.

Проте навіть ця тупувата своєю визначеністю краще за маніловську порожнечу – ні розумну, ні безглузду, ні добру, ні злу.

Проте саме місце розташування села К.(в стороні від стовпового шляху, на бічному відгалуженні життя) вказує на її “безнадійність”, “безперспективність” яких би то не було надій на її можливе виправлення і відродження. У цьому вона подібна до Манілова – і займає в “ієрархії” героїв поеми одно з найнижчих місць.