Кутузов – носій народної мудрості, виразник народних почуттів

В 1869 році з-під пера Л. Н. Толстого вийшло один з геніальних добутків світової літератури – роман-епопея “Війна й мир”. За словами И. С. Тургенєва, “нічого кращого в нас ніколи не було написано ніким”. “Щоб добуток був гарним, треба любити в ньому головну, основну думку. В “Війні й світі” я любив думку народну, внаслідок війни 1812 року”, – говорив Лев Толстої. Головний герой роману – народ. Народ, кинутий у непотрібну й незрозумілу йому війну 1805 року, народ, що піднявся в 1812 році на захист Батьківщини й розгромив у визвольній війні величезну ворожу армію на чолі з непереможним доти полководцем. У романі більше ста масових сцен, у ньому діють понад двісті поіменно названих людей з народу, хоча значення образа народу визначається не кількістю масових сцен, а народною ідеєю. Найважливіші події роману оцінюються Толстим з народної точки зору. Народну оцінку війни 1805 року виражає письменник словами князя Андрія: “Отчого ми під Аустерліцем програли бій?.. Нам там нічого було битися: скоріше хотілося піти з поля бою”.

Війна 1812 року не була схожа на інші війни, “Із часу пожежі Смоленська почалася війна, що не підходить ні під які колишні перекази”, – писав Толстой. Вітчизняна війна 1812 р. для Росії була справедливою, національно-визвольною війною. Наполеонівські полчища вступили в межі Росії й направилися до її центра – Москві. На боротьбу із загарбниками виступив весь народ. Прості російські люди – селяни Карпо й Улас, старостиха Василина, купець Ферапонтів, дячок і багато хто інші – вороже зустрічають наполеонівську армію, роблять їй опір. Почуття любові до Батьківщини охопило всі верстви населення.

Товстої говорить, що “для російських людей не могло бути питання, добре або погано буде під керуванням французів”. Їдуть із Москви Ростови, віддавши підведення пораненим і залишивши напризволяще свій будинок; залишає рідне гніздо Богучарові князівна Марля Болконська. Переодягнений у просте плаття граф П’єр Безухов озброюється й залишається в Москві, маючи намір убити Наполеона. Але огидні окремі представники суспільства, які в дні всенародного нещастя діяли в егоїстичних, корисливих цілях. Ворог уже був у Москві, а придворне петербурзьке життя йшло по-старому: “Ті ж були виходи, бали, той же французький театр, ті ж інтереси служби й інтриги”. Патріотизм московських аристократів полягав у тім, що вони замість французьких блюд їли росіяни, а за французькі слова призначали штраф. Гнівно викриває Толстой московського генерал-губернатора й головнокомандуючого Московським гарнізоном графа Ростопчина, через свою зарозумілість і боягузтво не зуміло організувати поповнення для героїчно, що боролася армії, Кутузова. Зі збурюванням розповідає письменник про кар’єристів – іноземних генералах типу Вольцогена. Вони віддали Наполеонові всю Європу й “приїхали нас учити – славні вчителі!” Серед штабістів Толстої виділяє групу людей, що бажають тільки одного: “…найбільших для себе вигід і задоволень… Трутневе населення армії”. До числа таких людей ставляться Несвицький, Друбецкьої, Берг, Церков і інших.

З великою симпатією ставився Толстой до народу, який зіграв головну й вирішальну роль у війні проти французьких завойовників. Патріотичні почуття, що охопили росіян, породили масовий героїзм захисників Батьківщини. Розповідаючи про бої під Смоленськом, Андрій Болконський справедливо помітив, що росіяни солдати “у перший раз билися там за Російську землю”, що у військах був такий дух, якого ніколи він (Болконський) не бачив, що росіяни воїни “два дні. відбивали французів і що цей успіх удесятерив наші сили”. Ще більш повно “думка народна” відчувається в тих главах роману, де зображуються герої, близькі до народу або прагнучі зрозуміти його: Тушин і Тимохін, Наташа й князівна Мар’я, П’єр і князь Андрій – всі ті, кого можна назвати “росіянами душею”.

Людиною, що втілила в собі дух народу, Толстой зображує Кутузова. Кутузов – справді народний полководець. Таким, що виражає потреби, думки й почуття солдатів, він виступає під час огляду під Брауну й під час Аустерлицького бою, і особливо під час Вітчизняної війни 1812 року. “Кутузов, – пише Толстой, – всім російською істотою своїм знав і почував те, що почував кожний російський солдат”. Кутузов для Росії – своя, рідна людина. Під час війни 1812 року всі його зусилля спрямовані до однієї мети – очищенню рідної землі від загарбників. “Важко уявити собі мета, більше гідну й більше співпадаючу з волею всього народу”, – говорить письменник. Від імені народу Кутузов відхиляє речення Лорістона про перемир’я. Він розуміє й неодноразово говорить, що Бородінський бій є перемога; розуміючи, як ніхто, народний характер війни 1812 року, він підтримує запропонований Денисовим план розгортання партизанських дій.

Кутузов – носій народної мудрості, виразник народних почуттів. Його відрізняє “надзвичайна сила проникнення в зміст явищ, що відбуваються, а джерело її лежить у народному почутті, що він носив у собі у всій своїй чистоті й силі”. Тільки визнання в ньому цього почуття змусило народ вибрати його проти волі пануючи головнокомандуючим російською армією. І тільки це почуття поставило його на ту висоту, з якої він направляв всі сили не на те, щоб убивати й винищувати людей, а на те, щоб рятувати й жалувати їх. І солдати, і офіцери – усі воюють не за Георгіївські хрести, а за Батьківщину. Потрясають своєю моральною стійкістю захисники батареї генерала Раєвського. Товстої показує надзвичайну стійкість, мужність солдатів і кращої частини офіцерів. Він пише, що не тільки Наполеон і його генерали, але всі солдати французької армії випробовували в Бородінському бої “почуття жаху перед ворогом, що, втративши половину війська, стояв так само грізно наприкінці, як і на початку бою”. З більшим знанням справи описує Толстой зливальні дії російських партизанів і їхніх командирів – Денисова й До-лохова. У центрі оповідання про партизанську війну – образи Тихона Щербатого, у якому втілюються кращі національні риси російського народу, і Платона Караваєва, що персоніфікує “все російське, народне, кругле, добре”. Товстої пише: “…благо того народу, що у хвилину випробування… із простотою й легкістю піднімає перший дрюк, що попався, і доти, поки в душі його почуття образи й мести не заміняться презирством і жалістю”.

Кульмінаційним моментом Вітчизняної війни з’явилася Бородінська битва. Якщо при описі боїв, що відбувалися на чужій території (Аустерлицьке), автор зосередив увагу на деяких героях, то на Бородінському полі він малює масовий героїзм народу й не виділяє окремих персонажів. Мужній опір російських військ, їхню незламність дивують і вражають Наполеона, що ще не знав поразок. Самовпевнений імператор спочатку ніяк не міг зрозуміти, що відбувається на поле бою, тому що замість очікуваної звістки про втечу ворога колись стрункі колони французьких військ верталися тепер розстроєними, переляканими юрбами. Наполеон натикався на масу вбитих і поранених солдатів і випробовував жах. Міркуючи про підсумки й значення Бородінського бою, Толстой говорить, що росіяни здобули моральну перемогу над військами Наполеона. Моральна сила французької атакуючої армії була виснажена. “Не та перемога, що визначається підхопленими шматками матерії на ціпках, називаних прапорами, і тим простором, на якому стояли й коштують війська, – а перемога моральна, та, котра переконує супротивника в моральній перевазі свого ворога й у своєму безсиллі, була здобута росіянами під Бородіном”.

Моральні якості армії, або дух військ, безумовно, впливають на результат воєнних дій, тим більше, що з боку французів війна носила загарбницький характер, з боку російського народу війна була національно-визвольною. Народ досяг своєї мети: рідна земля була очищена від іноземних загарбників. Читаючи роман, ми переконуємося, що письменник судить про великі події минулого, про війну й світ з позиції народних інтересів. А це і є та “думка народна”, що любив у своїй безсмертній епопеї Толстої, і яка освітила немеркнучим світлом його геніальний утвір.