Як у творчості Твардовского представлена тема війни? – Твардовский Олександр

Поворотними для поета А. Твардовского стали роки Великої Вітчизняної війни, що він пройшов фронтовим кореспондентом. У військові роки поетичний голос його здобуває ту силу, ту дійсність переживань, без якої неможливо справжня творчість. Вірші А. Твардовского військових років – це хроніка фронтового життя, що складалася не тільки з героїчних подвигів, але й з армійського, військового побуту (наприклад, вірш «Армійський швець»), і ліричні схвильовані «спогади про рідну Смоленщину, пограбованої й ображеним ворогами землі, і вірші, близькі до народної пісні, написані на мотив «Позарастали стібки – доріжки…».

У віршах поета військового років звучить і філософське осмислення людської долі в дні всенародної трагедії. Так, в 1943 році написаний вірш «Два рядки». Воно навіяно фактом кореспондентської біографії Твардовского: два рядки із записної книжки нагадали йому про бійця – парубійкові, якого бачив він убитим, лежачим на льоді ще в ту незнамениту війну з Фінляндією, що передувала Великої Вітчизняної. І подвигу він не зробив, і війна незнаменита, але життя йому була дана єдина – через неї – те й осягає художник справжню трагедію всякої війни, виникає пронизливе по силі ліризму відчуття необоротності втрати:

Мені шкода тої долі далекої,

Начебто мертвий, самотній,

Начебто це я лежу…

Уже після війни, в 1945 – 1946 роках, Твардовский створює, може бути, найдужчий свій добуток про війну – «Я вбитий під Ржевом». Бої під Ржевом були самими кровопролитними в історії війни, стали її найтрагічнішою сторінкою. Весь вірш – це жагучий монолог мертвого, його звертання до живого. Обіг з того світла, обіг, на яке має право лише мертвий – так судити про живий, так строго жадати від них відповіді

Вірш заворожує ритмом своїх анапестів, воно задоволено велике по обсязі, але прочитується на єдиному подиху. Знаменно, що в ньому кілька разів звучить обіг, що сходить до глибоких шарів традицій: традиції давньоруського воїнства, традиції християнської. Це обіг «брати».

У роки війни створена А. Твардовским і сама знаменита його поема «Василь Теркин». Його герой став символом російського солдата, його образ – гранично узагальнений, збірний, народний характер у кращих його проявах. І разом з тим Теркин – це не абстрактний ідеал, а жива людина, веселий і лукавий співрозмовник. У його образі з’єдналися й найбагатші літературні й фольклорні традиції, і сучасність, і автобіографічні риси, що ріднять його з автором (недарма він смоленський, та й у пам’ятнику Теркину, що нині мають намір поставити на смоленській землі, зовсім не випадково вирішено позначити портретна подібність героя і його творця).

Теркин – це й боєць, герой, що робить фантастичні подвиги, описані із властивому фольклорному типу оповідання гіперболічністю (так, у главі «Хто стріляв?» він із гвинтівки збиває ворожий літак), і людина надзвичайної стійкості – у главі «Переправа» розказана про подвиг – Теркин перепливає крижану ріку, щоб доповісти, що взвод на правом бережу, і вмілець, майстер на всі руки. Написано поему з тією дивною класичною простотою, що сам автор позначив, як творче завдання:

Нехай читач імовірний

Скаже із книжкою в руці:

– От вірші, а все понятно,

Усе на російській мові

Доля рядового солдата, одного з тих, хто виніс на своїх плечах всю вагу війни, ставати уособленням національної сили духу, волі кжизни.

Не можна хоча б коротко не сказати про те, що в ці роки поет стає центральною фігурою всього прогресивного, чим була багата літературне життя. Журнал «Новий мир», що редагував А. Твардовский, так і ввійшов в історію літератури як «Новий мир» Твардовского.

Ліричний герой його пізньої поезії – це насамперед мудра людина, що міркує про життя, про час, наприклад, у вірші «Ніколи мені над собою знущатися…», де головним порятунком людини від лиха стає праця, творчість. Над традиційною темою про поета й поезію роздумує ліричний герой А. Твардовского пізнього років у багатьох віршах, наприклад, у добутку 1959 року «Жити б мені солов’єм – одинаком…». І все – таки головна, сама хвора для поета тема – тема історичної пам’яті, що пронизує його лірикові 50 – 60 – х років. Це й пам’ять про загиблим на війні. Їм присвячений вірш, що сміло можна назвати однієї з вершин російської лірики XX століття:

Я знаю, ніякої моєї провини

У тім, що інші не прийшли свойны.

У тім, що вони, хто старше, хто моложе –

Залишилися там і не про тім же мова,

Що я їх міг, але не зумів зберегти –

Мова не про те, але все – таки, все – таки, все – таки…

За відкритим фіналом вірша – цілий мир людських переживань, ціла філософія, що могла сформуватися в людей, чиє покоління винесло стільки страшних і жорстоких випробувань, що кожний що вижив відчував це як чудо або нагороду, може бути, незаслужену. Але особливо гостро переживає поет ті етапи історії, які перекреслили життя його родини, його батьків. У цьому й пізніше покаяння, і усвідомлення особистої провини, і висока мужність художника. Цій темі присвячені такі добутки А. Твардовского, як поема «По праву пам’яті», цикл віршів «Пам’яті матері». У цьому циклі через долю матері людина передає долю цілого покоління. Віковий уклад життя виявляється зруйнованим. Замість звичного сільського цвинтаря – незатишний цвинтар у далеких краях, замість переїзду через ріку, символу весілля, – «інші перевози», коли людей з «землі рідного краю вдалину спровадила пора».

У поемі, написаної в 1966 – 1969 роках і опублікованої вперше в нашій країні в 1987 році, поет міркує про долю свого батька, про трагедію тих, хто із самого народження був відзначений як «дитина ворожих кровей», «кулацкий синок». Ці міркування знаходять філософське звучання, і вся поема звучить застереженням:

Хто ховає минуле ревниво,

Той навряд чи з майбутнім у ладі…

Поезія А. Твардовского – це мистецтво в найвищому змісті слова. Вона ще чекає справжнього прочитання й розуміння