Іван Дзюба писав про Стуса: “…Це був інтелект могутній і тонкий, і притому інтелект постійно самовдосконалюваний, самонарощуваний, з безмежними можливостями самовдосконалення і самонарощування. Зрозуміло, що за нормальних умов вони розвинулися б у такій повноті, якої годі й уявити… Підстав для його страждального життя йому б вистачило. Адже терпів він не тільки за себе, а за всю Україну…”

Звичайно, як кожен митець, залюблений у рідну землю, поет не міг не використовувати у своїй поетичній системі яскравих фольклорних образів, звичайно, інтерпретуючи їх по-своєму. Наприклад, на основі народної пісні був написаний блискучий і вражаючий вірш “Горить сосна…”. Він абсолютно відмінний за своєю поетичною наснагою від народної пісні, оскільки поет поглиблює розуміння причини трагедії дівчини Галі. Вона не просто покарана за легковажність, за те, що втекла з козаками. Дівчина стає жертвою сліпої руйнівної сили, яка не бажає нікого жаліти на своєму шляху. І всі байдужі до її стражданняц навіть “Пан-Господь”:

Горить сосна — од низу догори,

Сосна палає — од гори до низу.

Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,

Ой чорнобрива Галю, чорнобри…

Деякі вірші Василя Стуса за своїм ритмом та емоційним забарвленням нагадують народні плачі-голосіння. Ось, наприклад, як змальоване страждання дружини, як чекає свого чоловіка, висланого на вірну погибель:

У порожній кімнаті

Біла, ніби стіна,

Притомившись чекати,

Спить самотня жона…

І росте голосіння

З-за соснових ослон:

Мій соколе обтятий,

В ту гостину, де ти,

Ні пройти, ні спитати,

Ні дороги знайти…

У народнопоетичному ключі написана поезія про степові могили України. Поет відкидає замилування цим невеселим символом поетів-романтиків. Для нього могила — це символ смерті, однак вірш завершується висловленням надії на духовне й державне відродження України:

Будьте ви прокляті, сонні могили,

Скільки свободи поглинули й сили

Чорні колиски моєї землі!

Смерть колисає вас у вічній імлі.

Та доки ще мати дитину колише,

Серце народу — не кладовище.

Щось близьке до поетичної системи С. Руданського зустрічаємо у творі, який являє собою політичний анекдот про трьох українців і Бога:

І явивсь він перед Господні очі, весь

Скулившись, як зацьковане цуценя.

І запитав його Господь: ти хто? — Українець.

Як і кожен поет, В. Стус часто вводить у свої твори міфологеми, навіяні українським фольклором, творами давньої української літератури (найбільше, наприклад, “Словом о полку Ігоревім”), творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського та інших українських письменників. Наприклад:

Ступай-но, дивен день, як дивен див кошлатий,

Блукай межи дерев, де погорою рев.

Так серцю хороше, що гріх не напитати

Дороги потерчат, лісовиків і мев.

У Стусових віршах багато міфологем з античної літератури та християнської міфології. Це в основному образи Харона, Лети, Стікса, Тиверіана, Необії, Парки, Марса, Венери, Музи, Ереба, Фенікса, Христа, Богородиці, Бога, Пана-Господа, Вельзевула, Ірода та інші. З української міфології поет використовує образи Белеса, Перуна, Ярила, Сварога, Мари, Лада, татя, потерчат, мавки, дива, лісовика, відьом.

Як і Тарас Шевченко, Стус іноді звертається до музи. Порівняємо, наприклад, Шевченкове “Чи не покинуть нам, небого…” та Стусове “Будь мудра, музо…”.

Інколи поет вдається до стилізації віршів під народну пісню. Наприклад:

Ой не жаль мені

Ані того, що стеряв,

Тай не жаль мені,

Що позбувся навіки,

Тільки жаль мені,

Що прожив, ніби крав,

Невідомо нащо і звідки…

Стус вільно оперує багатством народно-поетичного словника, засобами віршування, створюючи багато яскравих поетичних асоціацій.

Василь Стус мав той самий життєвий орієнтир, ту саму життєву позицію, що й Тарас Шевченко. Порівняємо, наприклад: “де не стоятиму — вистою” і “караюсь, мучусь, але не каюсь”. Він, як і Іван Франко, не любив “нестерпної рідної чужини” — України “з надмірної любові”. Як і Тарас Шевченко, Василь Стус жорсткий до ворогів України, які хочуть поставити її на коліна, пригнобити; як і Кобзар, він понад усе ставить обов’язок перед Батьківщиною, перед своїм народом.

Можна ще довго говорити про витоки поетичного таланту Василя Стуса, віднаходити паралелі його творчості з творчістю інших поетів, але читач повинен розуміти одне: поетичний геній Стуса оригінальний і неповторний, він нічого не запозичує, нічого не повторює з раніше створеного і сказаного, але пропускає крізь призму свого світосприйняття, поетичного натхнення найкоштовніші здобутки світової культури.