(по однойменній розповіді И. А. Буніна)

В основі сюжету розповіді И. А. Буніна «Пан із Сан – Франциско» – доля головного героя – «пана із Сан – Франциско ». Він відправляється в подорож у Старе Світло й зненацька вмирає на Капрі. Письменник позбавляє пана із Сан – Франциско ім’я, підкреслюючи, що він – один з багатьох, чиє життя розтрачене даром (не названі також по ім’ю його дружина й дочка). Бунін підкреслює, що ніхто з людей, що оточували героя, (ні богатые туристи, ні прислуга) не зацікавився цією людиною хоча б настільки, щоб довідатися його ім’я й історію. Для всіх він просто «пан із Сан – Франциско». Слово «пан» використовується як єдине найменування героя й викликає асоціації зі словами «володар », «владар», «хазяїн». «Він був твердо впевнений, що має повне право на відпочинок, на задоволення… Він був досить щедрий у шляху й тому цілком вірив у дбайливість всіх тих, що годували й напували його, з ранку до вечора служили йому, попереджаючи його найменше бажання, охороняли його чистоту й спокій…» Властиво історія його піднесення проста: спочатку він гнався за прибутком, безжалісно змушуючи працювати на себе інших, а потім нестримно насолоджувався, тішив власну плоть, не думаючи про душ. Доля героя не містить ніяких індивідуальних рис і оцінюється як «існування», протипоставлене «живого життя». Зовнішній вигляд «пана із Сан – Франциско» зводиться до декількох яскравих деталей, які підкреслюють саме матеріальне, речовинне, коштовне в ньому: «…золотими пломбами блищали його великі зуби, старої слоновой кісткою – лиса голова». Письменника цікавить не тільки зовнішній вигляд героя, але і його внутрішня сутність, і те враження, яке він робить на навколишнім. Уже в портретній характеристиці героя укладена негативна авторська оцінка. Лиса голова, сиві вуси зовсім не сполучаються з уїдливим визначенням Буніна «розчищений до глянцю». У розповіді немає розгорнутої мовної характеристики героя, не показане його внутрішнє життя. Усього один раз в описах з’являється слово «душу», але воно використовується скоріше для заперечення складності духовного життя героя: «…у душі його вже давним – давно не залишилося навіть гірчичного насіння яких – небудь так званих містичних почуттів…» Герой розповіді однаково далекий від миру природи й миру мистецтва. Його оцінки або підкреслено утилітарні, або эгоцентричны (думки й почуття інших людей його не цікавлять). Він діє й реагує, як автомат. Душу пана із Санфранциско мертва, а існування здається виконанням певної ролі. Бунін зображує «нову людину» сучасної цивілізації, позбавленого внутрішньої волі

Герой розповіді сприймає як власність не тільки матеріальні, але й духовні цінності. Але примарність влади й багатства виявляється перед особою смерті, що у розповіді метафорично зближається із грубою силою, «зненацька… навалившейся» на людину. Перебороти смерть здатна тільки духовна особистість. Але пан із Сан – Франциско нею не був, тому його смерть зображується в розповіді тільки як загибель тіла. Ознаки втраченої душі з’являються вже після смерті, як слабкий натяк: «И повільно, повільно на очах в усіх потекла блідість по особі померлого, і риси його стали тоншати, світлішати…» Смерть стерла з його особи наліт твердості й на мить відкрила щирий вигляд – той, якої він міг би бути, якби прожив життя по – іншому. Виходить, що життя героя було станом його духовної смерті, і тільки фізична смерть несе в собі можливість пробудження втраченої душі. Опис померлі здобуває символічний характер: «Мертвий залишився в темряві, сині зірки дивилися на нього з піднебіння, цвіркун зі смутною безтурботністю запік на стіні…» Образ «вогнів небес» є символом душі й пошуків духу

Наступна частина розповіді – подорож тіла пана із Сан – Франциско. Тема влади переміняється темою неуважності й байдужості живих до померлого. Смерть оцінюється ними як «подія », «неприємність». Гроші й пошана виявляються фікцією. Невипадково коридорний Луиджи грає перед покоївками своєрідний спектакль, що пародіює пихату манеру «пана» і обыгрывающий його кончину. Неварта помста людини, що привыкли в силу професії гнути спину. Але що поробиш – велика таємниця смерті переміняється фарсом у театрі життя. І герой непомітно для читача перестає бути паном. Автор, говорячи про нього, уживає словосполучення «мертвий старий », «якийсь». Це – шлях героя від людини, що возлагали всі надії на майбутнє, до повного небуття

Бунін показує, що пан із Сан – Франциско – частина що гине, приреченого миру, і йому призначено зникнути разом з ним. Образ пана несе в собі узагальнюючий зміст. І це узагальнення підкреслене кільцевою композицією: опис плавання на «Атлантиді» приводиться на початку й наприкінці розповіді. А серед повторюваних образів виділяються образ океану як символ життя й смерті, образ корабельної сирени як символ Страшного суду, а також образ корабельного топлення як символ пекельного полум’я. При цьому соціальний конфлікт стає проявом більше загального конфлікту – вічної боротьби добра й зла. І якщо світове зло втілено в розповіді в образі Диявола, що спостерігає за «Атлантидою», те уособленням добра є Богоматір, що благословляє жителів Монте – Соляро із глибини скелястого грота. Смерть головного героя – не торжество добра й не перемога зла, а всього лише торжество вічного й невблаганного плину життя, де всякому неодмінно віддається по справах його. І на частку тлінних останків пана із Сан – Франциско випадають лише вітер, морок, хуртовина…