Наприкінці XIX століття в Російській літературі широке поширення одержали розповіді й невеликі повісті, що прийшли на зміну романам Тургенєва, Достоєвського, Толстого. Активно використовував форму короткого добутку й А. П. Чехов. Обмеженість обсягу оповідання жадала від письменника нового підходу до слова. У тканині новели не було місця багатосторінковим описам, великим міркуванням, що розкривають авторську позицію. У зв’язку із цим винятково важливим виявляється вибір деталі, у тому числі деталі пейзажу, що не зник зі сторінок навіть самих маленьких замальовок зрілого Чехова

Зображення життя не могло бути повним без описів природи, але це не єдина причина використання їхнім автором. Пейзаж створює емоційне тло, на якому розгортається дія, підкреслює психологічний стан героїв, надає розказаним історіям зміст

Для опису природи Чехов користується простими й звичними прикметами, часто обмежуючись лише однієї – двома фразами. Так, наприклад, у розповіді «Про любов» пейзаж уводиться тільки на початку новели: «Тепер у вікна було видно сіре небо й дерева, мокрі від дощу…», і в самому кінці: «дощ перестав, і виглянуло сонце». Але, незважаючи на скнарість образотворчих засобів, кожна подія виявляється асоціативно пов’язане з конкретними порами року, доби й погодою, тому що природа завжди так чи інакше співвідноситься з настроєм чеховських героїв. Щастя вчителя словесності з однойменної розповіді з’єднано в нашім сприйнятті з «дивно гарним» літом, а внутрішні переживання героя розповіді «Ионыч», доктори Старцева, що чекає побачення з Котиком, невіддільні від нічного цвинтарного пейзажу

Короткий штрих в описі стану природи може змінити на протилежне враження від добутку, додати окремим фактам додаткове значення, по – новому розставити акценти. Так, що виглянуло наприкінці згадуваного вже розповіді «Про любов» сонце змушує нас знайти надію на подолання людьми своєї несвободи. Без цієї деталі добуток залишав би відчуття такої ж безвихідності, яка укладена в словах, що завершують розповідь «Аґрус»: «Дощ стукала у вікна всю ніч». Опис, «смутної серпневої ночі» в «Будинку з мезоніном» створює передчуття чогось недоброго, хоча в той момент ми не знаємо, що поки ще щасливим закоханим прийде розстатися. Картина одноманітно й глухо шумливого, байдужого моря, зображена в розповіді «Дама із собачкою», перебиває хід думок читача, нагадуючи про вищих цілях буття, про «людське достоїнство».

Зберігаючи традиційну функцію пейзажу, необхідного для розкриття характерів героїв, Чехов користується прийомом паралельного опису природи й щиросердечного стану персонажів. Коли Нікітін, учитель словесності, почував на душі неприємний «осад», «ішов дощ, було темно й холодно». Незатишність холодного темного лісу із крижаними голками, що простягнулися по калюжах, відповідає тужливим думкам студента Івана Великопольского, у той час як вид рідного села, освітленою багряною смугою зорі, виникає тоді, коли герой охоплений «солодким очікуванням щастя». М’яке місячне світло відповідає трепетному стану вже згадуваного Старцева, підігріває в ньому пристрасть; місяць іде за хмари, коли той втрачає надію й на душі його стає темно й похмуро. Дивовижний романтичний пейзаж, намальований оповідачем «Будинку з мезоніном», перетворюється в сумовитий вид місцевості, де замість квітучого жита й кричущих перепелів з’являються «корови й поплутані коні», коли «тверезий, буденне настрій опанувало» героєм

Крім поглиблення психологічного аналізу пейзаж необхідний для більше образної характеристики обстановки, у якій розвертаються події. В описі місця дії повести «Палата № 6» ліс реп’яха й кропиви, що стирчать із забору вістря цвяхів нагадують про колючий дріт, підкреслюють подібність лікарні з в’язницею, випереджаючи розповідь про несвободу людини

Духовному полону, у якому перебувають герої багатьох розповідей Чехова, протистоїть почуття волі, породжуване образами рідної природи. Безкрайній пейзаж, що викликає думки про велич і красу рідної землі в розповіді «Аґрус», контрастує з описам обмеженого мирка Миколи Івановича Чимши – Гімалайського. Після зображення суєти задушливого й тісного життя «у футлярі», у яку виявився занурений ціле місто, заляканий безглуздим Беликовым так, що навіть погода під час його похорону змушує бути всіх у калошах і з парасолями, у розповіді «Людин у футлярі» раптом, як вікно в інший світ, виникає прекрасним сільським, залитим місячним світлом картина, від якого віє свіжістю й спокоєм

Пейзаж повний життя там, де є можливість просвіту в тьмяному коловороті будня. Раптове прозріння вчителя словесності, що пережили захват «міщанським щастям», освітлено яскравим березневим сонцем і озвучено шумом шпаків у саду, тому є надія, що втеча Нікітіна від вульгарності відбудеться. Герой розповіді «Дама із собачкою» Гуров бачить безжиттєвий пейзаж: «забір, сірий, довгий, зі цвяхами», що нагадує нам забір з «Палати № 6», – і визнає себе вічним бранцем, якому «піти й бігти не можна, точно сидиш у божевільному будинку або в арештантських ротах». Тінь ґрат на підлозі палати № 6 підсилює відчуття безпросвітності положення доктори Рагина; зате, коли смерть розриває мережі, що обплутали його розум і волю, «череда оленів, незвичайно гарних і граціозних», проноситься перед очами вмираючого, персоніфікуючи прорив в іншу реальність

Смерть тріумфує над життям і в повісті «Чорний чернець», пейзаж у якій має особливе значення. Загибель саду Песоцкого, службовця символом повнокровного, багатоколірного життя, підкреслює жах миру, що дозволяє бути щасливим тільки божевільному. На тлі природної краси картин російської природи, що пронизують оповідання, ще безумніше здаються думки магістра Коврина, одержимого манією величності; а відчутна конкретність кожної деталі опису, будь те стежка в житі, ріка на заході або оголених корінь дерев, контрастує з абстракцією чорної примари

У використанні пейзажу проявляється відношення Чехова до своїх героїв. Беликов жодного разу не з’являється на тлі природи. Миколу Івановича Чимшу – Гімалайського оточують «канави, забори, огорожі». Це люди, що втратили людський вигляд. Поки в душі доктора Старцева теплів вогник, розповідь про його життя супроводжувався описами природи; автор навіть подарувала йому улюблений клен у саду. Схожий на язичеського бога Ионыч більше не коштує такого подарунка. Чим живее душу, тим созвучнее вона суті природи. Органічно вписані в пейзаж стародавньої садиби сестри Волчаниновы, героїні розповіді «Будинок з мезоніном», симпатичні авторові так само, як і їхній оповідач, що побачив, що позначилися художником – пейзажистом. Невіддільний від пейзажу в розповіді «Аґрус» Иван, що купається під дощем, Иваныч, злитість якого із природою підкреслена рухом хитних на вихідним від нього хвилях білих лілій. Цьому героєві довірено висловлювати найближчому авторові думки

Іван Иваныч, Буркин – гарні люди. Побачені їхніми очами спокійні реалістичні пейзажі нагадують про прекрасний. Душу місячної вночі «лагідна, сумна, прекрасна, і здається, що й зірки й все благополучно» («Людина у футлярі»). «Тепер, у тиху погоду, коли вся природа здавалася лагідний і замисленої, Іван Иваныч і Буркин були перейняті любов’ю до цього поля, і обоє думали про те, як велика, як прекрасна ця країна» («Аґрус»), «Буркин і Іван Иваныч вийшли на балкон; звідси був прекрасний вид на сад і на плесо, що блищав тепер на сонце, як дзеркало» («Про любов») – Хворою, охоплений страхом Коврин бачить неспокійний імпресіоністський пейзаж: «Бухта, як живаючи, дивилася на нього безліччю блакитних, синіх, бірюзових і вогненних очей і вабила до себе» («Чорний чернець»). Никитину, що втратив тверезе світосприймання, мариться щось сюрреалістичне: «Отут він побачив дуби й вороньи гнізда, схожі на шапки. Одне гніздо захиталося, виглянув з нього Шебалдин і голосно крикнув: «Ви не читали Лессинга!» («Учитель словесності»).

У розповідях письменника слова «сад», «дощ», «місяць», «ранок», «осінь», «весна» і інші потрібні не тільки для позначення місця й часу дії або погоди. Це символи, що дозволяють наповнити добутку глибоким філософським змістом. Розглянемо докладніше деякі з таких деталей пейзажу

Одним з наскрізних образів творчості Чехова є дощ – символ безпросвітності буденного життя, нездійсненності щирого щастя. Безперервний дощ, з розмов про яке починається розповідь «Душечка», так само одноманітна й нудний, як і антрепренер Кукин, із чиєї особи не сходить вираження розпачу навіть у день щасливого весілля. Дощ іде, коли вчитель словесності Нікітін починає усвідомлювати вдаваність щастя, що дістався йому. Вид сірого неба й мокрих дерев випереджає оповідання героя розповіді «Про любов» Алехина про життя, у якій щастя несумісне з порядністю. Шумом дощу супроводжується опис виродливого щастя поміщика Чимши – Гімалайською, досягнутою ціною втрати живої душі. Дощова погода затьмарює день похорону Беликова, що став мерцем ще при житті. У той же час інтелігентний, філософськи мислячий Іван Иваныч, що вміє протистояти рутині обивательщини, з насолодою підставляє особу під дощ

Образ саду також постійно є присутнім у розповідях Чехова. Це символ добра, краси, людяності, свідомості існування. Сад повний музики щастя, це притулок закоханих, де навіть тюльпани й іриси просять, «щоб з ними освідчитися в коханні» («Учитель словесності»). Нікітін і Манюся, Коврин і Таня, Художник і Мисюсь, Старців і Катерина Іванівна зустрічаються в садах, коли їхньої душі наповнені чистим, щирим почуттям. Сад чуйний до щиросердечного стану героїв, впливає на їхній настрій. Стомлений, з розхитаними нервами, Коврин попадає в холодний сад, затягнутий їдким димом; але «зійшло сонце і яскраве освітило сад», і «у груди його ворухнулося радісне почуття, яке він випробовував у дитинстві, коли бігав по цьому саду» («Чорний чернець»). Сад вимагає постійного відходу, тому він символізує й роботу, рух, нерозривний зв’язок поколінь: «Але що найбільше веселило в саду й надавало йому жвавий вид, так цей постійний рух. Від раннього ранку до вечора біля дерев, кущів, на алеях і клумбах, як мурахи, копошилися люди з тачками, мотиками, лійками…» («Чорний чернець»). Загалом, сад – це ідеал повноцінного буття: «Коли зелений сад, ще вологий від роси, весь сіяє від сонця й здається щасливим,… те хочеться, щоб все життя було такою» («Будинок з мезоніном»). Тому загибель саду завжди символізує смерть

Символом смерті традиційно вважається й місяць. Місячне світло заливає безліч пейзажів Чехова, наповнюючи їхнім сумним настроєм, спокоєм, умиротворенням і нерухомістю, подібними з тим, що приносить смерть. За розповіддю про смерть Беликова треба опис видного до обрію поля: «і на всю широчінь цього поля, залитого місячним світлом, теж ні руху, ні звуку». Коврин, незадовго до смерті любуючись наповненої місячним світлом бухтою, дивується згоді квітів, мирній, покійному й високому настрою. Місяць висвітлює холодний труп доктора Ратину, в’язня палати № 6. Але найбільше чітко думка про споріднення місяця й смерті виражена в розповіді «Ионыч», коли Старців бачить цвинтарний «мир, де так гарний і м’який місячне світло, точно тут його колиска», де «віє прощенням, сумом і спокоєм».

Місяць – багатозначний символ. Відбившись у воді, вона викликає в душі приплив темної пристрасті, змінює світовідчування, затьмарює розум. У сутінку з’являється перед Ковриным на березі ріки Чорний чернець, і його «бліде, страшно бліда, худа особа» могло виявитися місяцем, що виглянув через хмари. Якщо сад був символом світлої, що піднімає людини любові, то місяць штовхає до заборонного почуття, спонукає до невірності. У розповіді «Дама із собачкою» Гуров з Ганною Сергіївною роблять перші кроки назустріч один одному, дивуючись незвичайному бузковому морю із золотою смугою, що йде по ньому від місяця. Ольга Іванівна з розповіді «Стрибуха», зачарована «місячним блиском», бірюзовим кольором води, «якого вона раніше ніколи не бачила», зважується на зраду чоловікові. Недосвідчена Аня, героїня розповіді «Ганна на шиї», робить перший крок на шляху зіпсованої кокетки, коли «місяць відбивався в ставку». Еротичні фантазії опановують збудженим місячним світлом Старцевым: «…перед ним біліли вже не шматки мармуру, а прекрасні тіла, він бачив форми, які соромливо ховалися в тіні дерев, відчував тепло, і це томління ставало тяжким…» («Ионыч») –

Так просто, природно, небагатослівно Чехов малює у своїх розповідях пейзажі, що не тільки становлять єдиний і стрункий образ російської землі, але й добутки, що збагачують, невичерпною глибиною змісту