Тяжке становище природи давно є однієї з актуальнейших тим сучасних письменників. Ч. Айтматов у своєму знаменитому романі «Плаха» теж звертається до цієї проблеми. Цей роман – заклик одуматися, усвідомити свою відповідальність за все, що безтурботно зруйновано людиною в природі. Примітно, що проблеми екології письменник розглядає в романі нерозривно із проблемами руйнування людської особистості

Роман починається з опису життя вовчої родини, що гармонійно живе у своїх угіддях, поки не з’являється людина, що порушує спокій природи. Він безглуздо й грубо знищує все на своєму шляху. Стає не по собі, коли читаєш про варварську облаву на сагайдаки

Приводом для прояву такої жорстокості послужило всього лише утруднення із планом мясосдачи. «Залучення в плановий оборот нерозкритих резервів» вилилося в страшну трагедію: «…по степу, по білій сніжній пороші котилася суцільна чорна ріка дикого жаху».

Це побиття сагайдаків читач бачить очами вовчиці Акбары: «Страх досяг таких апокалиптических розмірів, що вовчиці Акбаре, що оглухнула від пострілів, здавалося, що увесь світ оглухнув і онімів, що скрізь запанував хаос і саме сонце… теж метається й шукає порятунку й що навіть вертольоти раптом оніміли й уже без гуркоту й свисту беззвучно кружляються над степом, що йде в безодню, подібно гігантським безмовним шулікам…»

У цій бойні гинуть вовченята Акбары. На цьому нещастя Акбары не скінчилися: ще п’ять вовченят гинуть під час пожежі, що спеціально влаштували люди, щоб легше було добувати дорога сировина: «Заради цього можна попатрати земна куля, як гарбуз». Так говорять люди, не підозрюючи, що природа за все помститься раніше, ніж вони припускають. У природи на відміну від людей є тільки одна несправедлива дія: вона, мстячи людям за розор, не розбирає, винний ти чи ні перед нею. Але природа все – таки позбавлена безглуздої жорстокості

Вовчиця, залишившись одна з вини людини, все – таки тягнеться до людей. Свою невитрачену материнську ніжність вона хоче перенести на людське дитинча. Це обернулося трагедією, але цього разу й для людей. Але Акбара не винувата в загибелі хлопчика. Це людина у своєму жорстокому пориві страху й ненависті до незрозумілого поводження вовчиці стріляє в неї, але промахується й убиває власного сина

Вовчиця Акбара наділена письменником моральною пам’яттю. Вона не тільки персоніфікує собою нещастя, що осягло її рід, але й усвідомлює це нещастя як порушення морального закону. Поки людина не торкала середовище її перебування, вовчиця могла зустріти безпомічних чоловік один на один і відпустити його з миром. У нав’язані їй людиною жорстоких обставинах вона змушена вступити з ним у смертельну сутичку. Але гине не тільки Базарбай, що заслужив кару, але й безневинна дитина

Особистої провини перед Акбарой у Бостона ні, але він відповідає за Базарбая, свого морального антипода, і за варварство Кандарова, що погубило Моюнкумы. Хочу відзначити, що автор добре розуміє природу такої жорстокості людини у відношенні до навколишнього середовища. Це – елементарна жадібність, боротьба за власне благополуччя, що виправдується чи ледве не державною необхідністю

И читач разом з Айтматовим розуміє, що, як тільки бандитські дії відбуваються під прикриттям державних планів, виходить, це явище загальне, а не частка, і з ним треба боротися. Я вважаю, що нам усім треба всерйоз задуматися про те, який стане природа нашої батьківщини в майбутньому. Хіба можна побажати нашим нащадкам життя на голій землі, без гаїв і солов’їних трелей?! От тому я зовсім згодний з автором «Плахи»: екологія й моральність з’єднані однією лінією життя