Повний зміст Срібне копитце Бажов П. П – Часть 1

Срібне копытцежил у нашім заводі старий один, на прізвисько Кокованя.Родини в Коковани не залишилося, він і придумав взяти в діти сиротку. Запитав у сусідів – чи не знають кого, а сусіди й говорять: – Недавно на Глинці осиротіла родина Григорія Потопаева. Старших – Те дівчиська прикажчик веліло в панську рукодельню взяти, а одну девчоночку по шостому році нікому не треба. От ти й візьми її. – Несподручно мені з той^ – те – дівчиськ – те. Парнишечко б краще. Навчив би його своїй справі, пособника б ростити став. А з дівчиськом як? Чому я неї вчити – те стану?Потім подумав – подумав і говорить: – Знавав я Григорья, та й дружину його теж. Обоє весел так спритні були. Якщо девчоночка по батькам піде, не тужливо з нею в хаті буде. Візьму її. Тільки чи піде?Сусіди пояснюють: – Погане життя в неї. Прикажчик хату Григор’єву віддав якомусь горюну й велів за це сиротку годувати, поки не підросте. А в того своя родина більше десятка. Самі не досита їдять. От господарка й взъедается на сиротку, докоряє її той^ – те – шматок – те. Т хоч маленька, а розуміє. Кривдно їй. Як не піде від такого життя! Та й умовиш, поди – ка. – И те правда, – відповідає Кокованя. – Умовлю як – небудь.У святковий день і прийшов він до тих людям, у кого сиротка жив. Бачить – повна хата народу, більших і маленьких. У грубки девчоночка сидить, а поруч із нею кішка бура. Девчоночка маленька, і кішка маленька й до того худа так обдерта, що рідко хто таку в хату пустить. Девчоночка цю кішку гладить, а вона до того лунко муркоче, що по всій хаті чутно. Подивився Кокованя на девчоночку й запитує: – Це у вас Григор’єва – Те подаренка?Господарка відповідає: – Вона сама. Мало однієї – те, так ще кішку драну десь підібрала. Відігнати не можемо. Всіх моїх хлопців передряпала, так ще годуй її!Кокованя й говорить: – Неласкаві, видно, твої хлопці. У їй геть муркоче.Потім і запитує в сиротки: – Ну як, подаренушка, підеш до мене жити?Девчоночка зачудувалася: – Ти, дедо, як довідався, що мене Даренкой кличуть? – Так так, – відповідає, – саме вийшло. Не думав, не ворожив, ненавмисно потрапив. – Ти хоч хто? – запитує девчоночка. – Я, – говорить, – начебто мисливця. Улітку піски промиваю, золото добуваю, а взимку по лісах за козлом бігаю, так усе побачити не можу. – Застрелиш його? – Ні, – відповідає Кокованя. – Простих козлів стріляю, а цього не стану. Мені подивитися полювання, у якому місці він правою передньою ніжкою тупне. – Тобі на що це? – А от підеш до мене жити, так всі й розповім. Девчоночке цікаво стало про козла – те довідатися. И те бачить – старий веселий так ласкавий. Вона й говорить: – Піду. Тільки ти цю кішку, Муренку, теж візьми. Дивися, яка гарна. – Про це, – відповідає Кокованя, – що й говорити. Таку дзвінку кішку не взяти – дурнем залишитися. Замість балалайки вона в нас у хаті буде.Господарка чує їхню розмову. Рада – Радехонька, що Кокованя сиротку до себе кличе. Стали скоріше Даренкины пожитки збирати. Боїться, як би старий не передумав. Кішка начебто теж розуміє всю розмову. Треться в ніг – те так муркоче: “ Пр – Равильно придумав. Пр – Равильно”.От і повів Кокованя сиротку до себе жити. Сам великий так бородатий, а вона махонькая, і носишко ґудзичком. Ідуть по вулиці, і кошчонка обдерта за ними попрыгивает.Так і стали жити разом дід Кокованя, сиротка Дарована так кішка Муренка. Жили – Поживали, добра багато не наживали, а на життя не плакалися, і у всякого справа була. Кокованя з ранку на роботу йшов, Даренка в хаті прибирала, юшку так кашу варила, а кішка Муренка на полювання ходила – мишей ловила. До вечора зберуться, і весело ім.Старий був майстер казки казати. Даренка любила ті казки слухати, а кішка Муренка лежить так муркоче: “ Пр – Равильно говорить. Пр – Равильно”.Тільки після всякої казки Даренка нагадає: – Дедо, про козла – те скажи. Який він?Кокованя відговорювався спершу, потім і розповів: – Той козел особливий. У нього на правій передній нозі срібне копитце. У якому місці тупне цим копитцем, там і з’явиться дорогий камінь. Раз тупне – один камінь, два тупне – два камені, а де ніжкою бити стане – там купа дорогих каменів.Сказав це, та й не радий став. З тої пори в Даренки тільки й розмові що про цього козла. – Дедо, а він великий?Розповів їй Кокованя, що ростом козел не вище стола, ніжки тоненькі, голівка легонькая. А Даренка знову запитує: – Дедо, а ріжки в нього є? – Ріжки – Те, – відповідає, – у нього відмінні. У простих козлів на дві гілочки, а в цього – на п’ять гілок. – Дедо, а він кого їсть? – Нікого, – відповідає, – не їсть. Травою так аркушем годується. Ну, сіно теж узимку в стіжках під’їдає. – Дедо,
а шерстка в нього яка? – Улітку, – відповідає, – буренькая, як от у Муренки нашої, а взимку сіренька.Став восени Кокованя в ліс збиратися. Треба було йому подивитися, у якій стороні козлів більше пасеться. Даренка й давай проситися: – Візьми мене, дедо, із собою! Може, я хоч сдалека того козлика побачу.Кокованя й пояснює їй: – Сдалека – Те його не розглянеш. У всіх козлів восени ріжки є. Не розбереш, скільки на них гілок. Узимку от – справа інше. Прості козла взимку безрогі ходять, а цей – Срібне Копитце – завжди з ріжками, хоч улітку, хоч узимку. Тоді його сдалека визнати можна.Цим і відговорився. Залишилася Даренка будинку, а Кокованя в ліс пішов.Днів через п’ять відвертав Кокованя додому, розповідає Даренке: – Нині в Полдневской стороні багато козлів пасеться. Туди й піду взимку. – А як же, – запитує Даренка, – узимку – те в лісі ночувати станеш? – Там, – відповідає, – у мене зимовий балаган у покосных ложков поставлений. Гарний балаган, з вогнищем, з віконечком. Добре там.Даренка знову запитує: – Дедо, а Срібне Копитце в тій же стороні пасеться? – Хто його знає. Може, і він там.Даренка отут і давай проситися: – Візьми мене, дедо, із собою! Я в балагані сидіти буду. Може, Срібне Копитце близько підійде – я й подивлюся.Старий спершу руками замахав: – Що ти! Що ти! Статочное чи справа взимку по лісі маленькому дівчиську ходити! На лижах адже треба, а ти не вмієш. Угрузнешь у сніг^ – те. Як я з тобою буду? Змерзнеш ще!Тільки Даренка ніяк не відстає: – Візьми, дедо! На лижах – те я маленько вмію. Кокованя відговорював – відговорював, потім і подумав про себе: “Зводити хіба? Раз побуває – в іншій не запросить”.От він і говорить: – Добре, візьму. Тільки, чур, у лісі не ревіти й додому до часу не проситися.Як зима на повну силу ввійшла, стали вони в ліс збиратися. Уклав Кокованя на ручні санки сухарів два мішки, припас мисливський і інше, що йому треба. Даренка теж вузлик собі нав’язала. Лоскуточков взяла ляльці плаття шити, ниток клубок, голку так ще мотузку. “Чи не можна, – думає, – цією мотузкою Срібне Копитце піймати?”Жаль Даренке кішку свою залишати, так що поробиш! Гладить кішку – те на прощання, розмовляє з нею: – Ми, Муренка, з дідом у ліс підемо, а ти будинку сиди, мишей лови. Як побачимо Срібне Копитце, так і відвертаємо. Я тобі тоді все розповім.Кішка лукаво поглядає, а сама муркоче: “ Пр – Ра – Вільно придумала. Пр – Равильно”.Пішли Кокованя з Даренкой. Всі сусіди дивуются: – З розуму вижив старий! Таке маленьке дівчисько в ліс узимку повів!Як стали Кокованя з Даренкой із заводу виходити, чують – собачки щось сильно затурбувалися. Такий гавкіт так вереск підняли, начебто звіра на вулицях побачили. Оглянулися, – а це Муренка серединою вулиці біжить, від собак відбивається. Муренка до тої пори поправилася. Більш так здорова стала. Собачки до неї й підступитися не сміють. Хотіла Даренка кішку піймати так додому віднести, тільки де тобі! Добігла Муренка до лісу, та й на сосну. Піди піймай! Покричала Даренка, але не могла кішку приманити. Що робити? Пішли далі. Дивляться – Муренка стороною біжить. Так і до балагана добралася.От і стало їх у балагані троє. Даренка похваляється: – Веселіше так – те.Кокованя підтакує: – Відомо, веселіше.А кішка Муренка згорнулася клубочком у грубки й лунко муркоче: “ Пр – Равильно говориш. Пр – Равильно”.Козлов у ту зиму багато було. Це простий^ – те. Кокованя щодня те одного, те двох до балагана притягав. Шкурок у них нагромадилося, цапиного м’яса насолили – на ручних санках не відвезти. Треба б у завод за конем сходити, так як Даренку з кішкою в лісі залишити! А Даренка попривыкла в ліс^ – те. Сама говорить старому: – Дедо, сходив би ти в завод за конем. Треба адже солонину додому перевезти.Кокованя навіть зачудувався: – Яка ти в мене разумница, Дар’я Григорівна! Як більша розсудила. Тільки забоїшся, мабуть, одна – те. – Чого, – відповідає, – боятися! Балаган у нас міцний, вовкам не домогтися. І Муренка із мною. Не забоюся. А ти скоріше ворочайся все – таки!Пішов Кокованя. Залишилася Даренка з Муренкой. Удень – Те звично було без Коковани сидіти, поки він козлів вистежував… Як темніти стало, запобоювалася. Тільки дивиться – Муренка лежить спокойнехонько. Даренка й повеселіла. Села до віконечка, дивиться убік покосных ложков і бачить – від лісу якась грудочка котиться. Як ближче підкотився, розглянула – це козел біжить. Ніжки тоненькі, голівка легонькая, а на ріжках по п’яти гілочок. Вибігла Даренка подивитися, а нікого немає. Почекала – Почекала, відвертала в балаган, та й говорить: – Видно, задрімала я. Мені й здалося.Муренка муркоче: “ Пр – Ра