Трагедія серця Олександра Олеся

Є в Олександра Олеся драматичний етюд “Трагедія серця”, де не тільки передано складність життєвої долі героїв твору, а й пророче передбачено трагедію серця самого поета. Ще на початку XX століття літературознавець Сергій Єфремов назвав Олександра Олеся сином свого суперечливого часу – динамічної епохи, сповненої водночас великих сподівань і гіркої зневіри. Справді, довелось поетові творити в складних умовах піднесення визвольних змагань рідного народу, що завершились 1917 році проголошенням державності, і їхнього трагічного краху. Йому судились еміграційні злигодні, болісна ностальгія за рідним краєм, втрата сина – поета і вченого Олега Ольжича.

“З журбою радість обнялась” було названо першу книжку Олександра Олеся, що з’явилася 1907 року. Назва була надзвичайно промовистою, гостро актуальною: це ж був рубіж, коли занепав визвольний рух, що прокотився впродовж кількох років усією імперією, а на зміну йому прийшла шовіністична реакція.

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто – не знаю я…

Радість і журба, сподівання й розчарування, почуття щастя і біль розлуки – ці стани людської душі проймають усю творчість поета. З серця, що забилося у “вогні золотім”, сиплються “іскри ясні” й обертаються у дзвінкі пісні. Та з часом приходить журна самота, і в темноті імли згасають душевні пориви (“Хто ударив без жалю по серці моїм…”). Розкішні айстри мріють уночі про “казку ясну”, “про вічну весну”, а ранок зустрічає їх “холодним дощем”. Квітки відчули, що навколо тюрма, “схилились і вмерли… і тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх!” (“Айстри”).

Українська національна революція, проголошення незалежності України наповнила поезію Олександра Олеся громадянсько-патріотичним змістом, вдихнула в неї мужні, бадьорі, енергійні інтонації. “Криком щастя і страждання Україна кличе нас”, – говорить поет від імені мільйонів своїх співвітчизників. Проте не судилося тоді здійснити патріотичну мрію багатьох поколінь.

Політична темнота, національна затурканість мас зумовлюють болісне розчарування Олександра Олеся, і він 1919 року залишає Україну. У вигнанні “дні течуть, як сльози”, думки “сплять, як мертві”, “душа ридає, як дитина”. Трагедію серця посилювали звістки з Батьківщини, де на початку 20-х років мільйони селян гинули від штучно створеного голоду і в братовбивчій громадянській війні.

Незвичайно драматичними, трагічними були останні роки Олександра Олеся. З вересня 1939 року запалахкотіла над Європою друга світова війна. Поета не покидали тривожні думки про сина Олега – активного учасника руху Опору, одного з найдіяльніших організаторів і керівників українських визвольних змагань. Зрештою гітлерівці схопили сина і закатували його на початку червня 1944 року в концтаборі Заксенхаузен.

Доля взагалі рідко була прихильною до Олександра Олеся, але в ці роки йому було особливо важко. А коли до нього дійшла трагічна звістка про смерть сина, серце не витримало переживань, і поет помер 22 липня 1944 року.

Упродовж десятиліть вимушеного вигнання Олександр Олесь жив думами про Вітчизну, вона завжди була в його зболеному серці.

О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію…

Так завершилося життя одного з найсердечніших українських поетів. Хай же в наших серцях завжди живе пам’ять про нього, а його поезія облагороджує наші почуття.