Втеча Тальберга. (Аналіз епізоду роману Булгакова «Біла гвардія» – Булгаков Михайло

Сутність характеру Сергія Івановича Тальберга складається в умінні пристосовуватися. Він міняє свої переконання залежно від зміни політичної ситуації. У березні 1917 року Тальберг був першим, «хто прийшов у військове училище із широченной червоною пов’язкою на рукаві», відразу ж ставши членом військового революційного комітету

Коли прийшли українські націоналісти, «Тальберг зробився дратівливим і сухо заявив, що це не те, що потрібно, це вульгарна оперетка», а корінь цих людей у Москві, «хоч цих корінь і більшовицькі». Ті ж слова про «оперетку» він повторює, і коли приходить гетьман, але відносячи їх до Москви, і коли йде німецька окупація, відносячи їх уже до гетьманського міністерства. Тальберг немов не хоче зауважувати, що це не просто «оперетка», «а з більшим кровопролиттям», – для нього головне вчасно примкнути кпобедителям.

Два місяці він не служить, говорячи, що в націоналістів, що прийшли слідом за німцями, «немає корінь» – «корінь» він бачить у регулярної німецької армії, добре збройної й сильної. У той же час він потихеньку вчить українську граматику й потім бере участь у виборах «гетьмана всея України». Після цього й «вилилася вода з посудини»: брати Турбіни втратили загальну мову із Сергієм Івановичем, і Тальберг дратувався й «дуже гнівався», коли Николка «безтактно» нагадував йому про колишні переконання

Люди честі, Турбіни не міняють своїх поглядів при тій або іншій владі, але не такий капітан Тальберг, для якого важливо вдало пристосуватися в цьому житті. Тепер він повинен бігти: після своїх статей у газеті «Вести» він не може залишитися в Місті, куди прийдуть петлюрівські війська. Його беруть на поїзд у Німеччину – «у Тальберга найшлися зв’язки…». Але, їдучи, він не бере із собою Олену, і це не від’їзд, а кваплива втеча. Автор малює хаос розореної кімнати, розкиданих речей і вважає це невартим: «ніколи не тікайте крысьей побежкой на невідомість від небезпек».

Гідніше чекати, «поки до вас прийдуть», навіть якщо «виє хуртовина». Але Тальберг біжить, як пацюк з потопаючого корабля, і фактично віддає Олену. Він пояснює це тим, що не може взяти її «на скитанья й невідомість», і Олена з гордості мовчить. Але й так зрозуміло, що небезпечніше не виїхати в німецькому штабному вагоні в Німеччину, а залишитися в Місті, куди приходять петлюрівські війська, а потім знову зміниться влада, і ніхто не захищений від насильства й кривавої сваволі цієї стихії. Тальберг навіть братам не хоче говорити про те, що німці залишають Місто, надаючи це Олені. Тільки на мить ока Сергія Івановича здійснилися одним почуттям – ніжністю до Олени при прощанні

Розстаючись із будинком Турбиных, з безсмертним «Фаустом», якого Тальбергу більше не прийде почути у виконанні Олени, Тальберг втрачає останній зв’язок з людьми іншої духовної культури, інших життєвих принципів, чим він сам. Тепер йому має бути «чемно й запобігливо» посміхатися німецьким офіцерам, шукати нового місця в житті, завоювавши його ціною зрадництва