Повний зміст У Сабурове Андрєєв Л. Н – Часть 1

Леонід Андреевв Сабурове

Сіло Сабурово стоїть на високому нагорному березі Десни, пануючи над нескінченною гладдю лугів, лише на далекому обрії оттеняемых вузькою смужкою синюватого лісу.Років 12 тому назад прийшов у Сабурово мужик Пармен Еремеев Костылин. Ніхто на селі не знав, звідки він з’явився, та й не цікавився цим питанням. Пармен був не з тих людей, з якими приємно повести щиросердечну розмову про життя, сидячи де – небудь у залитому сивухою й засидженої мухами шинкарської стійки або валяючись на сіні. Причиною тому була частиною огидна зовнішність Пармена, частиною його замкнутий, нетовариський характер. Мужик він був рослий, здоровий, і, дивлячись на нього позаду, усякий почував розташування до цій міцно збитій фігурі, зі злегка невпевненими рухами й нерішучою ходою. Але інше було почуття, коли людин удивлявся в його особу. Страшна хвороба, відома в народі під ім’ям волчанки, з’їла цю особу, як справдешній жорстокий звір. Вона знищила ніс, залишивши на його місці діру, приховувану Парменом під чистою білою ганчірочкою; припухлі червонуваті віка були зовсім майже позбавлені вій і важко зависли над сірими очами, надаючи особі вираження дивної сонливості; щоки й підборіддя були поборознені шрамами й фляками, червоними й блискучими, що начебто зробили їхні рани тільки що зажили. Ні бороди, ні вусів не росло на цій убогій особі; на їхньому місці сиротливо стирчали тонкі, безбарвні волосики: так після лісової пожежі, що уничтожили молоді березняки й осичняки, на бугроватой землі самотньо піднімаються обвуглілі деревця. Багато є на світі безносих людей, які й співають, і танцюють, і компанію водять, настільки примирившись із відсутністю носа, що й іншим починає здаватися: так цій особі носа зовсім і не потрібно. Не такий був Пармен. Точно почуваючи себе винуватим у своєму неподобстві, цей дужий мужик боявся людей і ховав від них, а коли обставини примушували його до бесіди, то говорив тужно й коротко. І хоча він мухи від роду не скривдив, його не те щоб побоювалися, а вважали здатним на всякі вчинки, на які не зважиться інший, по прислів’ю: "Бог шельму мітить".З’явився Пармен уперше як працівник у Федота Гнєдих, мужика хворого й слабосильного. Працював Пармен багато й не покладаючи рук, але якось беззвучно й невидно, точно його й немає. Через три роки Федот умер. Пелагія, дружина його, поголосила, скільки покладається, над небіжчиком, вивітрила хату від мертвого духу й продовжувала жити, як і раніше, тобто розриваючись на три частини, по кількості дітей. Старшому, Гришке, було всього 11 років, а Санька, досить вимоглива й войовнича дівиця, ще не була віднята від грудей. Почекавши небагато, Пармен попросив удову відпустити його. – Платити тобі нема чим, який я тобі працівник, – заявив він коротко й різко.Пелагія знала, що за золоті руки в Пармена, і в цю мінуту він здався їй чи ледве не красенем. – Що я той^ – те – одна – те із хлопцями пороблю, – заплакала вона. – Не залиш ти мене, Еремеич, з малими сиротами, будь їм замісце батька… А я тебе по труну твого життя не залишу.Пармен залишився. Якщо раніше він працював за двоє, то тепер став працювати за десятеро, всі так само тихо й безмовно: одному йому був відомий спосіб, за допомогою якого він ухитрявся робити невидимою свою рослу фігуру. Навіть із Пелагією, з якої він спав на місці покійного Федота, він був неговіркий, і тільки Санька вмів викликати його на розмову й навіть на жарт. Ця юна особа, що тільки що засвоїла перші початку пішого ходіння й лише у важливих випадках, коли була потрібна особлива швидкість, що пересувалася рачки, була зовсім далека почуттю краси. Відсутність носа в дядька Пармена не тільки її не шокувало, як дорослих, але, упадаючи в крайність, вона знаходила ніс зайвим придатком. Не говорячи вже про те, що він був звичайно першою жертвою при її численних падіннях, – у матері її, Пелагії, існувала дуже дурна звичка: загорнувши поділ плаття, вистачати їм Саньку за ніс і немилосердно смикати. Добре ще, що ніс був маленький, а з більшим Саньке зовсім би й не попоратися. Сидячи в Пармена на колінах, Санька гладила пальцями блискучі краї рани й, притримуючи іншою рукою для вящей ясності свою замазану сопатку, наводила довідки про те, якого приблизно розміру був дядин ніс, і куди він подівся. – Собака відкусив, – жартував Пармен. – Жучка? – запитувала Санька, витріщаючи ока. – Вона сама.Всебічно обговоривши це повідомлення, Санька знаходила в ньому безсумнівні ознаки наклепу: Жучка не такий собака, щоб відкусити ніс. Барбос – Той міг, але Жучка ніколи. І Санька з жахом дивилася на сусіднього кошла
того Барбоса; уявляючи, як хрумтить у нього на зубах дядин ніс, і з вереском шкутильгала до матері, коли Барбоска, пес у дійсності ввічлив і ввічливий, виражав намір лизнути її в особу.Поступово Пармен звик до свого положення й значно змінився вдачею. Сміятися став; раз, проїжджаючи лісом, хотів запекти, але, видно, і горло було в нього зіпсовано: звук вийшов такий, начебто ворона закаркала, а не мужик запік. Почав Пармен користуватися й привілеєм щасливих людей: викликати до себе добрий стосунок. Його менше чурались, і якщо продовжували кликати "Безносим", те не заради глузування або від злості, а просто в оцінку дійсного факту. Була б задоволена й Пелагія, якби її погляд давно не помітив на цьому чистому небі хмарини, що грозили перетворитися в хмару. Справа була в Гришке. Смаглявий, як циганча, гарне хлопча почувало непереможну неприхильність до Пармена. Балакучий з усіма, з Парменом він тримався дичкою й проникливим поглядом не по роках розвиненої дитини проводжала Пармена, коли той укладався на печі спати бік – об – бік з Пелагією. У цьому погляді були й ревнощі й зневага до "Безносого", що займає місце батьку. Але ще більше, ніж до матері, ревнував його Гришка до господарства, до будинку, беззвітно обурюючись тим, що якийсь чужинець, прибулець, розпоряджається, як своїм, всім цим добром, що йде від діда, а те й прадіда. – Воістину господь послав нам Пармена Еремеича, – здалеку починала розмову Пелагія, скоса поглядаючи на Гришку.Звичайно той мовчачи йшов, але коли й він і брат Митька підросли настільки, що самі могли попоратися з господарством, він почав, заперечувати матері. – Прожили б і одні, – буркотав він. – Эка дивина. Думає, – безносий, так усяке йому й повага. Тримай кишеню ширше. – Чистий ти, Гришка, змієня, – говорила Пелагія.Пармен, на противагу колишньої помисливості, що став довірливим навіть до легковажності, нічого цього не зауважував. Раз Григорій, уже сімнадцятилітній здоровий малий, прийшов додому особливо злий. – Послухала б, що люди – те говорять, – сказав він матері. – "У тебе, говорять, замісце батька Безносий". Хлопці засміяли, проходу не дають. Пожив, пора й честь знати.Чи ледве не щодня Григорій став вертатися до розмови на тему "пора й честь знати". Пелагія заперечувала, але з кожним разом усе слабкіше. Їй самої починало здаватися дивним хазяйнування Пармена. "И чого він отут у самделе? – думала вона, дивлячись на чужу, огидну фізіономію Пармена, що, нічого не підозрюючи, із сокиркою охаживал навкруги тину. – Ишь б’є, кабудь і справді мужик". Митька, хлопець хворобливий і до всьому байдужий, робив вигляд, що не зауважує озлоблення брата.Було це осіннім вечором, у неділю. Пармен, благодушествуя, сидів у хаті за чаюванням. Ганчірочку, який обв’язувався його ніс, будинку з економії він знімав, і тепер особа його, рубцьоване, лисніло від поту й було неприємніше звичайного. Потягуючи із блюдечка ріденький чай, що віддає заходом распаренного віника, Пармен думав про Саньке, що десь гуляла з дівчиськами, дивувався цьому неймовірному мужикові, Парменові, що п’є зараз такий смачний чай И так незаслужено щасливий, міркував про те, із чого він почне завтрашнійій робочий день… Увійшов Григорій, хмільний і рішучий. "Эк підгуляв парнюга, – посміхнувся Пармен. – Пущай: це він силу в собі почуває". Не знімаючи шапки, Григорій зупинився перед Парменом. На губах його блукала п’яна усмішка. – Проклаждаетесь? Чай, виходить, розпиваєте. Так. А на які – такі капітали?Пармен, продовжуючи посміхатися, хотів щось сказати, але Григорій перервав його: – А коли скажемо так: от бог, а от і поріг. По – жалте, як ваше здоров’я?В очах Пармена мигнув переляк, хоча губи усе ще продовжували кривитися в посмішку. Григорій, похитуючись, підійшов до Пармена впритул, вирвав блюдце й виплеснув чай. – Таки покомизилися. Досить. Прямо так скажемо: пора й честь знати. А нам безносих не надоть. Пож – Жалте! Пофорсили – і буде. А от, коли завгодно… раз! – Григорій зірвав з гака сіряк Пармена й кинув його на підлогу. – Два! – За шапкою пішов пояс, потім чоботи, які Григорій із працею дістав з – під крамниці. – Три! Чотири! – Пармен, розкривши рот, дивився на хлопця. Пальці, у яких він тримав блюдце, так і залишилися растопыренными й тремтіли. Раптом він зніяковів, із блідоти вдарився у фарбу й заметушився, збираючи розкидані речі. – Ти що ж це, п’яниця, робиш? – заголосила Пелагія, який стало жаль Пармена. . – А ви, маинька, не суньтеся. Ваша справа жіноче, а коли бажаєте, то от… Сім! – Григорій виявив намір скинути ще щось, але похитнувся й плюхнувся на