Повний зміст Четверо Аверченко А. Т – Часть 1

У купі другого класу кур’єрського поїзда їхало троє: чиновник казенної палати Четвероруков, його молода дружина – Симочка й представник фірми Эванс і Крумбель – Василь Абрамович Сандомирский… А на одній із зупинок до них у купі підсів незнайомець у кошлатому пальто й дорожній шапочці. Він уважно оглянув подружжя Четвероруковых, представника фірми Эванс і Крумбель і, вийнявши газету, поринув у читання. Особлива – дорожня – нудьга зависла над усіма. Четвероруков вертів у руках портсигар, Симочка постукувала каблучками й перекладала неуважний погляд з незначної фізіономії Сандомирского на незнайомця, що підсів до них, а Сандомирский у десятий разів перегортав кепський гумористичний журнал, у якому він прочитав всі, аж до прізвища типографщика й прийому підписки. – Нам ще їхати п’ята година, – сказала Симочка, солодко позіхаючи. – П’ята година розпачливої нудьги! – Їзда на залізницях одноманітна, чим і стомлює пасажирів, – наставительно відповідав чоловік. А Сандомирский сказав: – И залізниці нестерпно дорого коштують. Ви подумайте: який – небудь квиток – коштує дванадцять рублів. І, переглянувши ще раз свій гумористичний журнал, додав: – Уже я не говорю про плацкарту! – Головне, що нудно! – стукнула черевиком Симочка. незнайомець, Що Сидів у дверей, склав газету, обвів знову всю компанію дивним поглядом і засміявся. І сміх його був дивний, що клекоче, придушений, і наступні слова його несказанно всіх здивували. – Вам нудно? Я знаю, отчого відбувається нудьга… Від того, що всі ви – не ті, котрими причиняєтеся, а це жахливо нудно. – Тобто, як ми не ті? – обиженно заперечив Сандомирский. – Ми зовсім – ті. Я, як людина інтелігентний… Незнайомець посміхнувся й сказав: – Ми всі не ті, котрими причиняємося. От ви – хто ви такий? – Я? – підняв брови Сандомирский. – Я представник фірми Эванс і Крумбель, сукна, трико й бумазеї. – Ха – Ха – Ха! – закотився сміхом незнайомець. – Так я й знав, що ви придумаєте саме безглузде! Ну, навіщо ж ви брешете собі й іншим? Адже ви кардинал при папському дворі у Ватикані й навмисно ховаєтеся під личиною якогось Крумбеля! – Ватикан? – пролепетав переляканий і здивований Сандомирский. – Я Ватикан? – Не Ватикан, а кардинал! Не причиняйтеся дурнем. Я знаю, що ви одна з умнейших і хитрейших особистостей сучасності! Я чув дещо про вас! – Вибачите, – сказав Сандомирский. – Але ці жарти мені не треба! II – Джузеппе! – серйозно проворчал незнайомець, кладучи обидві руки на плечі представника фірми Эванс і Крумбель. – Ти мене не обдуриш! Замість дурних розмов я б хотів послухати від тебе що – небудь про Ватикан, про тамтешні порядки й про твої успіхи серед набожних знатних італійок… – Пустите мене, – у жаху закричав Сандомирский. – Що це таке?! – Тссс! – засичав незнайомець, закриваючи долонею рот комівояжера. – Не треба кричати. Тут дама. Він сіл на своє місце у дверей, потім засунув руку в кишеню й, вийнявши револьвер, навів його на Сандомирского. – Джузеппе! Я людина предобрий, але якщо біля мене сидить удавальник, я цього не переношу! Симочка ойкнула й відкинулася в самий кут. Четвероруков поерзал на дивані, спробував устати, але рішучий жест незнайомця пригвоздил його до місця. – Добродії! – сказав дивний пасажир. – Я вам нічого дурного не роблю. Будьте спокійні. Я тільки жадаю від цієї людини, щоб він зізнався – хто він такий? – Я Сандомирский! – прошептав білими губами комівояжер. – Брешеш, Джузеппе! Ти кардинал. Дуло револьвера дивилося на Сандомирского самотнім чорним оком. Четвероруков злякано покосився на незнайомця й шепнув Сандомирскому: – Ви бачите, з ким ви маєте справу… Скажіть йому, що ви кардинал. Що вам коштує? – Я ж не кардинал!! – у розпачі прошептав Сандомирский. – Він соромиться сказати вам, що він кардинал, – запобігливо звернувся до незнайомого пана Четвероруков. – Але, імовірно, він кардинал. – Не чи правда?! – підхопив незнайомець. – Ви не знаходите, що в його особі є щось кардинальне? – Є! – охоче відповідав Четвероруков. – Але… чи коштує вам так хвилюватися через це?.. – Нехай він скаже! – капризно зажадав пасажир, граючи револьвером. – Ну, добре! – закричав Сандомирский. Добре! Ну, я кардинал. III – Бачите – зробив незнайомець торжествуючий жест. – Я вам говорив… Всі люди не ті, ким вони здаються! Благословите мене, ваше преподобіє! Комівояжер нерішуче знизав плечима, простягнув обидві руки й помахав ними над головою незнайомця. Симочка фиркнула. – При чому отут сміх? – образився Сандомирский. – Дозвольте мені, пан, на хвилинку вийти. – Ні, я вас не пущу, – сказав пасажир, – Я
хочу, щоб ви нам розповіли про яку – небудь забавну інтрижку з вашими парафіянками. – Які парафіянки? Яка може бути интриж…?! При погляді на револьвер, комівояжер понизив голос і уныло сказав: – Ну, були інтрижки, – варто про це говорити… – Говорите!! – скажено закричав незнайомець. – Заберіть ваш пістолет – тоді розповім. Ну, що вам розповісти… Один раз у мене закохалася одна італійська дама… – Графиня? – запитав пасажир. – Ну, графиня. Вася, – говорить, – я тебе так люблю, що жах. Цілувалися. – Ні, ви докладніше… Де ви з нею зустрілися і як уперше виникло у вас це почуття?.. Представник фірми Эванс і Крумбель наморщив чоло й, глянувши з тугою на Четверорукова, продовжував: – Вона була на балі. Таке біле плаття із трояндами. Нас познайомив посланник якоїсь. Я говорю: "Ой, графиня, яка ви хорошень..!" – Що ви плутаєте, – суворо перебив пасажир. – Хіба можна вам, духовній особі, бути на балі? – Ну, який це бал! Маленька домашня вечірка. Вона мені говорить: "Джузеппе, я нещасна! Я хотіла б перед вами причаститися" – Висповідатися! – поправив незнайомець. – Ну, висповідатися. Добре, говорю я. Приїдьте. А вона приїхала й говорить: "Джузеппе, вибачите мене, але я вас люблю". – Жахливо дурний роман! – безцеремонно заявив незнайомець. – Ваші сусіди вислухали його без усякого інтересу. Якщо в тата всі такі кардинали, я йому не заздрю! IV Він прихильно глянув на Четверорукова й чемно сказав: – Я не розумію, як ви можете залишати вашу дружину нудьгуючої, коли у вас є такий прекрасний дарунок… Четвероруков сполотнів і робко запитав: – Ка…який ддар? – Господи! Так спів же! Адже ви хитрун! Думаєте, якщо біля вас висить формений кашкет, так вуж ніхто й не догадається, що ви знаменитий баритон, пожинавший такі лаври в столицях?.. – Ви помилилися, – насильно посміхнувся Четвероруков. – Я чиновник Четвероруков, а це моя дружина Симочка… – Кардинал! – викликнув незнайомець, перевівши дуло револьвера на чиновника. – Як ти думаєш, хто він: чиновник або знаменитий баритон? Сандомирский зловтішно глянув на Четверорукова й, знизавши плечима, сказав: – Напевно, баритон! – Бачите! Вустами кардиналів глаголет істина. Проспівайте що – небудь, маэстро! Я вас благаю. – Я не вмію! – безпомічно пролепетав Четвероруков. – Запевняю вас, у мене голос противний, скрипливий! – Ах – Хах – Ха! – засміявся незнайомець. – Скромність щирого таланта! Прошу вас – співайте! – Запевняю вас… – Співайте! Співайте, чорт візьми!!! Четвероруков конфузливо глянув на нахмурену особу дружини й, сховавши руки в кишені, робко й фальшиво запік: По синіх хвилях океану, Лише зірки блиснуть у небесах… Підперши голову рукою, незнайомець уважно, з інтересом, слухав спів. Час від часу він подщелкивал пальцями й підспівував. – Добре співаєте! Тисяч шість одержуєте? Напевно, більше! Знаєте, що там не говори, а музика зм’якшує вдачі. Не чи правда, кардинал? – Ще як! – нерішуче сказав Сандомирский. – От бачите, добродії! Ледь ви перестали причинятися, стали самі собою, як настрій ваше покращилося й нудьги як не бував. Адже ви не нудьгуєте? – Яка отут нудьга! – зітхнув представник фірми Эванс і Крумбель. – Суцільні веселощі. – Я дуже радий. Я зауважую, пані, що й ваше личко змінило своє вираження. Найжахливіше в житті, добродії, це фальш, удавання. І якщо сміло, енергійно за це узятися – вес фальшиве й удаване розсіється. Адже ви раніше вважали, імовірно, цього пана комівояжером, а вашого чоловіка чиновником. Уважали, може бути, все життя… А я в два прийоми зняв з них личину. Один виявився кардиналом, іншої – баритоном. Не чи правда, кардинал? – Ви говорите, як яка – небудь книга, – сумно сказав Сандомирский. – И найжахливіше, що неправда у всім. Вона оточує нас із пелюшок, супроводжує на кожному кроці, ми нею дихаємо, носимо її на своїй особі, на тілі. От, пані, ви одягнені у світле плаття, корсет і черевики з високими каблуками. Я ненавиджу все брехливе, оманне. Пані! Насмілюся почтительнейше попросити вас – зніміть плаття! Воно приховує прекраснейшее, що є в природі – тіло! Дивний пасажир галантно направив револьвер на чоловіка Симочки й, дивлячись на неї в упор, м’яко продовжував: – Будьте ласкаві роздягнутися… Адже ваш чоловік нічого не буде мати проти цього?.. Чоловік Симочки глянув потьмянілими очами на дуло револьвера й, стукаючи зубами, відповідав: – Я… ниччего… Я сам любблю красу. Трошки роздягнутися можна, хе…хе… Ока Симочки метали блискавки. Вона з відразою подивилася на блідого Четверорукова, на притихлого Сандомирского, енергійно підхопилася й сказала, істерично сміючись: –