Рідна земля вимагає: «Думайте!» – Твір на вільну тему

З далекої стародавності людство несміливо й обережно ввійшло в прекрасний мир природи, щоб згодом, набравшись від її мудрості й досвіду, стати хазяїном на квітучій, родючій і багатій землі. Щедра природа зустріла його ніжно й дбайливо: давала дрова для багаття, надавала м’ясо диких звірів і птахів для їжі, напувала джерельною водою, а пізніше – навчила користуватися своїми дарунками, які народжувала для його

Ішли часи. Людина міцніла, мужнів, смілішав, ставав розумніше. І затверджував він на землі свою владу, по – своєму перебудовуючи рідний дім – храм Природи

Людина чомусь була впевнена, що має на це право, тому що природа, земля – це його рідна мати, що вона любить. Ця людина – «люблячий і лагідний» син матінки – природи, сьогодні бездумно вирубує її лісу – і земля перетворюється в пустелю. Це він, могутній і всесильний «хазяїн», намагається повернути назад ріки, щоб текли вони туди, куди йому схотілося; перетинає їхніми електростанціями – і стогнуть вони, страждаючи. Гине риба, перетворюються в драговину й болото штучні моря – «гордість» людського прогресу, знесилено несе свої мучення й біль прибережна рослинність, у жах перетворюється життя менших братів наших – тварин і птахів. Але адже вони – такі ж «сини природи»! «Людина розумний» упевнено й гордовито використовує на полях штучні добрива, застосовує хімічні засоби для боротьби зі шкідниками – і отруєній годувальниці – землі нічого не залишається, як отруювати своїми плодами власних дітей. Тоесть – нас!

Ні, немає в нашої землі свідомого наміру покарати зарозумілих дітей своїх. Як же вона радується нам, коли кожної навесні, знову й знову дарує неперевершені утвори природи – квіти! Як огортає сонячним теплом і цілує ніжним вітром! Якими щедрими дарунками пригощає влітку і яким золотом обсипає восени! А скільки ліки вона пропонує своїй хворій дитині: тут тобі й трави, і цілюща вода, і мінерали!.. Вона, наша багатостраждальна земля, не пам’ятає зла. Тому що вона – любить!

…Коли я довідаюся про чергову екологічну катастрофу, мені здається, що я чую її голос: «Думайте, діти мої, думайте! Подивитеся уважніше й уважніше, що ви наробили, чого «навершили»! Зупинитеся, поки ще є час і можливість!»

А и дійсно: поки ще цвіте – буяє весняна земля, поки видно над нами загадковий Чумацький шлях, поки прозоре й чисте повітря наповнює груди, поки вода ще не перетворилася в отруту, поки чується веселий і безтурботний спів птахів і бджолиний гул

Уже були Хіросіма, Нагасакі й Чорнобиль. Всі частіше трапляються згубні повені й нищівні посухи. Люди в розпачі зводять ока до Бога й плачуть: «Господи, за що?.». Вони б’ють у дзвони, коли чергова хвороба, викликана шкодою, заподіяною природі, забирає життя десятків, сотень і тисяч людей

И за цими дзенькотами не чутно, як тихо б’ються й умирають у мазуті птаха, як завмирає на березі отруєна риба, як стогнуть у мученнях тварини, які харчуються на оброблених хімікатами землях… Невже ми ніколи не почуємо заклику такої рідної, такої щедрої й такої терплячої природи: «Думайте, діти мої, думайте!»