Повний зміст Розповіді Кондратьев В. 1/6

ЗМІСТ

Подорож Луки Дівчина з вежі

Пляшка листів Зелений монокль

Казка із західного вікна Нігілісти

Мурзилка Соломон

Книжка, забута в натюрмортебутылка ПИСЕМВ а л ь р а н уничто у світлі, люб’язний приятель,ніщо не забувається й не знищується.В. Одоевский

Як перекладач і взагалі як читач, іноді

публикующий заново або вперше рідкі й улюблені сторінки своєї уявної колекції, що охоплює розмаїтість фантастичних і натуральних курйозів, я задоволений. Як самостійного автора, мене ніколи не захоплювала область фантазії, що по суті обмежена й передбачувана; те, що я приймаю за одкровення, завжди виявляється відсутньою карткою моєї дезидерати, тим сновидінням декількох поколінь попередніх мені визионеров, якого я ще не знав по недоліку уяви й ретельності. Часті діжа вю й попутні ілюзії, які я випробовую всюди як неуважний і схильний до епілепсії невротик, не дають мені особливої різниці наяву й у сні (у сні, втім, я звик іноді літати) і в принципі супроводжують мої прогулянки в ряді інших історичних і художніх пам’ятників, якими цілком багаті вулиці, музеї й бібліотеки нашого міста, серед вражень, які мені дають на пам’ять мої друзі. Коли – небудь у майбутньому саме в їхньому творах, фільмах і інших картинах здасться той образ сьогоднішнього життя, якого я не знаходжу у власних строгих журнальних записах, хоча й намагаюся вести їх скрупульозно як чисте й тверезе свідчення. Ці записи говорять мені тільки про своєрідну самітність їхнього автора, або, точніше сказати, ряду авторів, тому що день у день я простежую по них щораз нову особистість оповідача тих самих незаперечних фактів. Здається, що це не я, а навколишня мене життя застигло у своєму соліпсизмі, що підсилюється, і що в той же час мій власний незмінний і ніколи затишний спосіб життя стрімко відчужується від її. Щовечора я вертаюся в ту саму квартиру, але хіба я зачудуюся, один раз повернувшись в іншу? Мої звички втрачають свої місця й своїх людей, і якщо в один із цих днів непередбачені обставини вмить перенесуть мене в іншу епоху, в інше місто або навіть мира, я навряд чи зрозумію це відразу ж, і в кожному разі буду почувати себе тут нітрохи не менш упевненим, чим звичайно. Хто, зрештою, зможе мені пояснити, що це не Росія, не Санкт – Петербург, і що ті ультразвукові коливання, з яких складається ідіом перехожих, що насправді не тече, ще не замічена мною, модифікація місцевого жаргону? Я майже відмовився від будь – якого суспільства й, дивним образом, пристрастився до карт, хоча вони в загальному ніяк не змінили мого життя й не дали мені нових захоплень замість тої моєї колишньої компанії, що я розгубив. При цьому я навіть забуваю ті деякі ігри й пасьянси, які знав, а моє майбутнє не настільки мене хвилює, щоб про нього ворожити. І все – таки я віддаю картам увесь час, вільне від моїх рідких і випадкових занять, які я ніколи не вважаю обов’язками й завжди готовий відкласти, щоб знову прийнятися за колоду, що розкидаю так, як хтось перебирає чіткі або дивиться в калейдоскоп. У цьому змісті сімдесят вісім картинок цілком заміняють мені книги, ілюстровані журнали й навіть програма новин. Тому я й не беруся розповідати конкретні спостереження, які уникають мене, так само, як і я сам уникаю їх у товкучці й зайнятості повсякденного побуту. У світі подій, що розігруються навколо й крім мене, скритність і зайняте нічне життя зробили з мене арапа, що проживає в страху своїх днів на рідкі подачки: я хіба що замислююся, яке ж моє изумительно рідке каліцтво дає мені цей надійний хліб, і наскільки воно зблякне або розів’ється в строкатості можливих днів. Втім, я вже помітив, що моє майбутнє мені байдуже. Не знаю, чи цікаво мені майбутнє моїх записок, і наскільки мені взагалі дорога доля тої незлічимої безлічі минулих і очікуваних творів, в основному невідомі або вже недоступних, котрому я зобов’язаний і ці рядки, і, підозрюю, існуванням. Тільки наодинці я відчуваю себе цілком реальним. На самоті я оглядаюся на моїх улюблених, на моїх рідких друзів, а також на моїх майстрів, чиї риси я виявляю в собі вже всупереч особистим спогадам. Тоді сором підказує мені, хто я сам. В іншому мені не важко представити себе кимсь цілком іншим, тим більше, що я наділений сліпою уявою. Перечитуючи власні записи, я часто ворожу, чиї минулі задуми й порох яких сторінок я поневоле переводжу набіло, і разом з тим не можу позбутися від відчуття, що ці уявлювані мною слова приходять на розум зовсім іншій людині із ще очікуваної епохи. Всі, складовий зміст і щастя мого життя, переконує мене в тім, що я живий, за законами, які Агвиллон у своєї "Оптиці" називає орфографічною проекцією речей. Уночі й особливо вдень я часто випробовую бачення, а іноді тривалі кошмари, яких я, однак, не бачу, хоча подумки вони все – таки виражаються в більш – менш зв’язних фразах, за яких так і не складається ніякої картини. Ці вірші я запи