«Неправда перед самим собою, що виставляється за правду, губить все життя» (По романі Достоєвського «Злочин і покарання») – Достоєвський Федір

Живе людина, радується, засмучується, любить, ненавидить, працює, мріє – словом, живе так, як і годиться людині. Хтось щасливий, хтось страждає, хтось одержимо роботою, хтось розчинився в родині – звичайно, у кожного свій шлях і кожний його вибирає сам. Але трапляється, і це доведено історією, розумами людей опановують маячні ідеї, і люди стають їх «жертвами», рабами, несамовитими служителями. А ідеї, у свою чергу, знаходять у людських душах стихійну силу, владно опановують їхнім життям і долею

Ф. М. Достоєвський у своєму романі «Злочин і покарання» досліджує причини появи таких ідей і їхній вплив на життя людини. Письменник, як затверджує дослідник його творчості Карякин Ю. Ф., «розумів, що за зовні привабливі, математично вивірені й абсолютно незаперечні силогізми доводиться часом розплачуватися кров’ю, кров’ю великої й до того ж не своєї, чужий».

Уже з перших сторінок роману студент Петербурзького університету Родіон Розкольників занурений у хворобливий стан, поневолений філософською ідеєю, « совісті, щодопускає кров по,». Життя й історія начебто цілком переконують героя, що все людство від століття підрозділяються на дві категорії, на два розряди. Є люди, що приймають будь – який порядок речей, – «тварини тремтячі», і є люди, сміло моральні норми, що порушують, і громадський порядок, прийнятий більшістю, – «сильні миру цього».

Тепер Раскольникова хвилює одне питання: «…Чи воша я, як всі, або людина? Чи тварина я тремтяча або право маю…» Теорію потрібно перевірити – рішення прийнято: треба вбити шкідливу старушонку процентщицу. А всі навколо начебто доводить правильність його ідеї: і задушлива атмосфера комірки, у якій живе герой, і духота вузьких вуличок Петербурга, і драма життя принижених і ображених людей, який зустрічає Розкольників. Так життя не тільки не веде героя від обміркованого рішення, а начебто спеціально, на кожному кроці наштовхує на нього. Достоєвський очами Родіона створює особливий, злочинний стан миру, у якому право на існування купується ціною постійних поступок перед совістю. Болісно роздратований розум Раскольникова не сприймає жалісливої участі, людської доброти й розуміння. Він вихоплює з навколишні лише ті враження, які зміцнюють його ідею, що міцно засіла вдуше.

И все – таки герой прорахувався в тім, що він, як людина, набагато складніше й многограннее своїх думок про себе. Десь у глибині його душі ще тепліє залишок колишнього Раскольникова, розумного, але доброго, чуйного й люблячого, здатного на добрі справи. Звідси жалість до дівчинки – підліткові, милування природою. «Воля, воля! Він вільний тепер від цих чарів, від мари!» Але не отут – те було. Здавалося б, герой прийшов до розумного розуміння всієї неспроможності своєї ідеї, до її хибності й безглуздості, але проте залишається в неї в полоні. витиснута зі свідомості, вона зберігає владу над підсвідомістю раскольниковской душі. Герой іде на злочин, втративши всякий контроль над собою, як «знаряддя, що діє в руках чужої волі», і «робить його як автомат, що кориться тиску зовнішньої сили».

Такі фанатики, яким став Родіон Розкольників, на думку Достоєвського, особливо страшні. У тім – те й трагедія фанатика, що він іде вбивати наосліп, і наслідку таких учинків непередбачені. Під «сокиру» теорії Раскольникова потрапила не тільки шкідлива баба – процентщица, але й ні в чому не винувата Лизавета, та сама беззахисна істота, заради щастя якого й допускається «кров по совісті». Так всім ходом злочину Достоєвський відстоює необхідність відповідального й обережного обігу людини з різного роду ідеями, які при певних життєвих обставинах здатні запалюватися в душах людей, перетворюючи їх у бездушних, стихійних виконавців

Після злочину життя Раскольникова стає нестерпною. Жодна із цілей злочину в результаті не досягнутий: учинок Раскольникова нікому не приніс полегшення, відокремив його від миру, не виявив правильності або хибності його теорії, тому що страждання, за словами Разумихина, властиві й «незвичайним» людям, а серед «звичайних» відомі й більші лиходії. Герой відчуває себе загиблою людиною. Ні явка з винною, ні милостливый вирок не приносять йому полегшення

И справа не в тім, що його засилають на каторгу, а в тім, що й там «совість його не знайшла ніякий особливої провини, крім хіба простого промаху, що із усяким міг трапитися». Створена героєм теорія міцно сидить у свідомості, майже безроздільно його контролюючи. Тільки сон, у якому перед Раскольниковым з’являється доведене до абсурду втілення його ідеї, змушує його опам’ятатися й глибоко задуматися над тим, наскільки серйозні наслідки його ідеї, до якого згубного для людства підсумку вона може привести, а його самого вже привела. Хибність теорії, теорії, так вистражданої їм і прийнятої за істину, за правду, погубила героя роману Ф. М. Достоєвського Родіона Раскольникова.