Порівняльна характеристика віршів Тютчева «Як океан объемлет куля земний» і «Як солодко дрімає сад темно – зелений» – Тютчев Федір

Федір Іванович Тютчев увійшов в історію російської літератури як високообдарований ліричний поет, що виразив у своїй творчості романтичне розуміння щиросердечного життя людини й життя природи. Він продовжував традиції Жуковського й німецької романтичної культури, але розвивав їх на основі нового філософського світорозуміння. Поет відмовився від лисичанського роду поезії, у нього немає мотивів фантастики, властивих баладам Жуковського. Тютчев присвятив свою лірику філолофсько – психологічним проблемам. Його розуміння життя викликало настрій глибокого трагізму, що став основним мотивом творчості поета. Разом з тим лірика Тютчева повна романтичної значущості, відрізняється глибиною аналізу щиросердечних переживань і сприйняття природи; у цьому – сильна сторона його творчості

Щира велич поета Тютчева виявляється в його філософській ліриці. І хоча за всю першу половину 1830 – х років у пресі з’явилося лише п’ять його віршів, саме в добутках цього періоду творчості автор найвищою мірою проявляється як геніальний художник, глибокий мислитель, тонкий психолог, здатний говорити про зміст буття людського, життя природи, зв’язку людини із цим життям, любові. Саме до цього періоду творчості поета ставляться вірші «Як океан объемлет куля земний» (1830) і «Як солодко дрімає сад темно – зелений» (1835).

«Мене жахає вічне мовчання цих нескінченних просторів», – писав Паскаль, філософія якого так вражала уяву Тютчева. Чи не звідси з’явилися в лірику поета образи, що викликають у людини почуття тривоги, що особливо загострюється вночі, коли зникає примарна перешкода – видимий світ – між людиною й «безоднею» з її «страхами й мглами»:

Як океан объемлет куля земний,

Земне життя навкруги обійняте снами;

Настане ніч – і звучними хвилями

Стихія б’є об берег свій…

На мир денний спустилася завіса;

Знемогло движенье, праця заснув…

Над сплячим градом, як у вершинах лісу,

Прокинувся дивовижний, еженочный гул…

У позбавленого зору “нічного” людини загострюється слух, і він чує «еженочный гул», шум стихії, що нагадує йому про «рідний», але не менш від того моторошному споконвічному хаосі. Це відчуття наближення незвіданого, незбагненного зближає вірша «Як океан объемлет куля земний» і «Як солодко дрімає сад темно – зелений» по тематиці, по загальному настрою

З іншого боку, сам характер переживань ліричного героя в першому вірші глибоко відмінний від характеру переживань героя другого твору Тютчева. У першому випадку герой почуває, що він, людина, житель Землі, з усіх боків оточена дійсною, справжньою безоднею – Всесвіту. А що є Всесвіт? Про цьому навіть страшно помыслить. У другому ж випадку ліричний герой робить боязку спробу «зазнати незвідане», він навіть насмілюється зробити припущення про походження, про природу Всесвіту:

Звідки він, цей гул незбагненний?..

Иль смертних дум, звільнених сном,

Мир безтілесний, чутний, але незримий,

Тепер роїться в хаосі нічному:

Невідомість для Тютчева незмінно ототожнюється з образом природи, наприклад у вірші «Як океан объемлет куля земної…» небуття втілюється в образі океану, що разбушевались стихії, а у вірші «Як солодко дрімає сад темно – зелений…» – в образі зоряного піднебіння. Такий прийом часто в Літературі називається одушевлением. Але тут особливий випадок. Одушевление як художній прийом є різновид метафори. У Тютчева одушевление природи відбувається поза якою – небудь метафоричною підставою. Одушевление в Тютчева – це не художній прийом, а філософське переконання, не “гарне слівце”, а точне найменування, называние речей своїми іменами. Дійсно, океан і зоряне піднебіння викликають у читача неминучу асоціацію з нескінченністю, з потойбічним миром, що приходить до людини тільки в сні. А образи Землі, саду, яблунь, квітів персоніфікують реальне життя, явища, доступні людині. Звідси виникаюча й у тім, і в іншому віршах паралель «день – ніч»: день, як і «земне життя», зрозумілий, його можна описати й вивчити, він світлий і ясний, але його поміняє ніч, що, навпроти, втілює щось хитке, невловиме, таємниче. Ці дві категорії, як чорн і біле, нагадують про саму сутність природи – боротьбі і єдності протилежностей, а виходить, і про сутність людини, що пливе по життю:

И ми пливемо, пылающею безоднею

З усіх боків оточені

На основі порівняльного аналізу двох віршів Ф. И. Тютчева можна зробити висновок про те, що у філософській ліриці поета пейзаж – це зліпок з того, що перебуває усередині й зовні людини. Людина, таким чином, по думці поета, є місце зустрічі двох безодень, миру й хаосу, і є з’єднанням і об’єднанням цих двох мирів. Важко все це виразити логічно й послідовно, у строгих термінах і поняттях. Очевидно, є тільки одна можливість сказати несказанне, виразити невимовне – та, котрої скористався Тютчев. Образ, знайдений великим поетом, не може не захоплювати своєю ємністю й виразністю. Як сказав у свій час И. С. Тургенєв, описуючи творчий метод Тютчева: «Кожний його вірш починався мыслию, але мыслию, що, як вогненна крапка, спалахувала під впливом глибокого почуття або сильного враження; внаслідок цього думка м. Тютчева ніколи не є читачеві нагою й отвлеченною, але завжди зливається з образом, узятим з миру душі або природи, перейнята їм, і сама його проникає неподільно й нерозривно».