Повний зміст Мио, мій Мио! Линдгрен А. 1/2

И день і ніч у шляху

Слухав хто – небудь радіо п’ятнадцятого жовтня минулого року? Може, хто – небудь чув повідомлення про зниклого хлопчика? Немає? Отож, по радіо оголосили:

«Поліція Стокгольма розшукує дев’ятирічного Бу Вильхельма Ульсона. Позавчора о шостій годині вечора він зник з будинку на вулиці Упландсгатан, тринадцять. У Бу Вильхельма Ульсона світлі волосся й блакитні очі. У той день на ньому були короткі коричневі штани, сірий вязаный светр і червона шапочка. Відомості про зниклому посилайте в чергове відділення поліції».

От що говорили по радіо. Але звісток про Бу Вильхельме Ульсоне так ніколи й не надійшло. Він зник. Ніхто ніколи не довідається, куди він подівся. Отут уже ніхто не знає більше мене. Тому що я і є той самий Бу Вильхельм Ульсон.

Як би мені хотілося розповісти про всім хоча б Бенке. Я часто грав з ним. Він теж живе на вулиці Упландсгатан. Його повне ім’я – Бенгт, але всі кличуть його просто Бенка. І зрозуміло, мене теж ніхто не кличе Бу Вильхельм Ульсон, а просто Буссе. (Вірніше, раніше мене кликали Буссе. Тепер же, коли я зник, мене ніяк не називають.) Тільки тітка Эдля й дядько Сикстен говорили мені «Бу Вильхельм». А якщо сказати по правді, то дядько Сикстен ніяк до мене не звертався, він взагалі із мною не розмовляв.

Я був приймаком у тітки Эдли й дядька Сикстена. Потрапив я до них, коли мені здійснився всього один рік. А до того я жив у притулку. Тітка Эдля й взяла мене звідти. Взагалі – Те їй хотілося дівчинку, але підходящої дівчинки не найшлося, і вона вибрала мене. Хоча дядько Сикстен і тітка Эдля хлопчиськ терпіти не можуть, особливо коли їм виконується років по дев’ять^ – дев’ятьох – вісьмох – дев’яти. Тітка Эдля запевняла, що в будинку від мене дим коштує коромислом, що я притягаю із прогулянки весь бруд з парку Тегнера, розкидаю всюди одяг і занадто голосно бовтаю й сміюся. Вона без кінця повторювала: «Будь проклятий той день, коли ти з’явився в нашім будинку». А дядько Сикстен взагалі нічого мені не говорив, а лише зрідка кричав: «Агов ти, убирайся з око геть, щоб духу твого не було!»

Більшу частину дня я пропадав у Бенки. Його батько часто розмовляв з ним і допомагав будувати планери. Іноді він робив мітки на кухонних дверях, щоб бачити, як росте Бенка. Бенка міг сміятися й бовтати скільки влізе й розкидати свій одяг де йому вздумается. Однаково батько любив його.

И хлопці могли приходити до Бенке в гості й грати з ним. До мене нікому не дозволялося приходити, тому що тітка Эдля говорила: «Тут не місце для біганини». А дядько Сикстен підтакував: «Вистачить із нас і одного паливоди».

Іноді ввечері, лягаючи в постіль, я мріяв про те, щоб батько Бенки раптом став і моїм батьком. І тоді я замислювався, хто ж мій теперішній батько й чому я не разом з ним і з мамою, а живу те в притулку, то в тітки Эдли й дядька Сикстена. Тітка Эдля якось сказала мені, що моя мама вмерла, коли я народився. «А хто був твоїм батьком, ніхто цього не знає. Зате всім ясно, який він пройдисвіт», – додала вона.

Я ненавидів тітку Эдлю за те, що вона так говорила про мого батька. Може, це й правда, що мама вмерла, коли я народився. Але я знав: мій батько – не пройдисвіт. І не раз, лежачи в постелі, я нишком плакав про нього.

Хто був по – справжньому добрий до мене, так це фру Лундин із фруктової крамниці. Траплялося, вона пригощала мене насолодами й фруктами.

Тепер, після всього, що відбулося, я часто замислююся, хто ж вона така, тіточка Лундин. Адже з її – те всі й почалося тим жовтневим днем минулого року.

У той день тітка Эдля раз у раз докоряла мене, начебто я причина всіх її нещасть. Біля шести годин вечора вона веліла мені збігати в булочну на вулиці Дротнинггатан і купити її улюблених сухарів. Натягнувши червону шапочку, я вибіг на вулицю.

Коли я проходив повз фруктову крамницю, тіточка Лундин стояла у дверях. Взявши мене за підборіддя, воно подивилася на мене довгим дивним поглядом. Потім запитала:

– Хочеш яблуко?

– Так, спасибі, – відповів я.

И вона дала мені гарне спіле яблуко, дуже смачне на вид.

– Ти не опустиш листівку в поштову скриньку? – запитала тіточка Лундин.

– Звичайно, – погодився я.

Тоді вона написала на листівці кілька рядків і простягнула її мені.

– До побачення, Бу Вильхельм Ульсон, – сказала тіточка Лундин. – Прощай, прощай, Бу Вильхельм Ульсон.

Її слова пролунали так чудно. Вона адже завжди називала мене просто Буссе.

До поштової скриньки потрібно було пройти ще один квартал. Але коли я опускав листівку, то побачив, що вона вся блискає й переливається, немов написана вогненними буквами. Так, так і є, букви, які написала тіточка Лундин, горіли як на світловій рекламі. Я не міг удержатися й прочитав листівку. Там було написано:

Королеві Країни Далекої.

Той, кого ти так довго шукав, у шляху.

И день і ніч він у шляху, а в руці в нього чарівний знак – золоте яблуко.

Я не зрозумів ні слова. Але мороз пробіг у мене по шкірі. Я поспішно кинув листівку в ящик.

Цікаво, хто ж це й день і ніч у шляху? І в кого в руці золоте яблуко?

Отут я глянув на яблуко, що мені дала тіточка Лундин. Яблуко було золоте.

Тепер я можу поручитися: я тримав у руці прекрасне золоте яблуко.

Я відчув себе страшно самотнім і ледве не заплакав. Пішов і сів на ослін у парку Тегнера. Там не було ні душі. Напевно, усі пішли вечеряти. Смеркло, накрапав дощ. У будинках навколо парку запалилися вогні. У Бенкиных вікнах теж горіло світло. Виходить, він будинку, разом з татом і мамою, їсть млинці й горошок. Напевно, усюди, де горить світло, діти сидять біля своїх тат і мамів. Тільки я тут один, у темряві. Один, із золотим яблуком у руках. А що з ним робити, не знаю. Поблизу стояв вуличний ліхтар, світло від нього падав на мене й на моє яблуко. Раптом у світлі ліхтаря на землі щось блиснуло. Виявилося, це проста пляшка з – під пива. Звичайно, порожня. Хтось засунув у її горлечко шматок деревинки. Може, це зробив одне з тих малят, що вдень грають у парку.

Я підняв пляшку й прочитав на етикетці: «Акціонерне товариство пивоварства. Стокгольм, 2 – й сорт». Зненацька мені здалося, начебто в пляшці хтось копошиться.

Один раз у бібліотеці я взяв книжку «Тисяча й одна ніч». У ній розповідалося про дух, що сидів у пляшці. Але те було в далекої – далекій Аравії багато тисяч років тому. Зовсім інша справа – проста пляшка з – під пива в парку Тегнера. Хіба можуть сидіти парфуми в пляшках стокгольмських броварень! Але в цій пляшці насправді хтось був. Слово честі, там сидів дух! І йому не терпілося вийти з ув’язнення. Він показував на деревинку, що закупорила пляшку, і умоляюще дивився на мене. Мені не доводилося мати справа з парфумами, і було трішки боязно вийняти із пляшкового горлечка деревинку; Нарешті я все – таки зважився – дух зі страшним шумом вилетів із пляшки; в одна мить він почав рости й став величезним – превеличезним. Найвищі будинки навколо парку Тегнера виявилися йому по плече. З парфумами завжди так: те вони стискуються й стають такими маленькими, що вміщаються в пляшці, то миттєво виростають вище будинків. Неможливо представити, як я перелякався. Я весь тремтів. Отут дух заговорив. Його голос гуркотав, начебто могутній водоспад, і я подумав: от би тітці Эдле й дядькові Сикстену почути його, а то вони вічно незадоволені, що люди розмовляють занадто голосно. – Маля, – сказав дух, – ти звільнив мене з ув’язнення. Проси чого хочеш! Але я зовсім не чекав винагороди за те, що витягся із пляшки деревинку. Виявляється, дух прибув у Стокгольм учора ввечері й забрався в пляшку, щоб гарненько выспаться. Краще, ніж у пляшці, ніде не выспишься, це знають всі парфуми. Але поки він спав, хтось закупорив пляшку. Не звільни я його, він, може, протушкувався б там тисячу років, поки не згнила пробка. – Це не сподобалося б моєму володареві – королеві, – промурмотав дух собі під ніс. Отут я набрався хоробрості й запитав: – Дух, звідки ти? На мить запанувала тиша. Потім дух відповів: – Із Країни Далекої. Він сказав це так голосно, що в голові в мене все задзвеніло, але голос його розбудив у мені тугу за невідомою країною. Я закричав: – Візьми мене із собою! Об дух, візьми мене в Країну Далеку. Там чекають мене. Дух покачав головою. Але отут я простягнув йому моє золоте яблуко, і дух викликнув: – У твоїй руці чарівний знак! Ти той, кого так довго розшукує наш король. Він нахилився й обійняв мене. Навколо нас щось загуділо, і ми полетіли вгору. Далеко внизу залишилися парк Тегнера, темний гай і будинку, де у вікнах горіло світло й діти вечеряли разом зі своїми татами й мамами. А я, Бу Вильхельм Ульсон, був уже високо в зоряних краях. Десь унизу, під нами, плили хмари, а ми мчалися вперед швидше блискавки й з гуркотом почище грому. Зірки, місяці й сонця блискали навколо. Іноді нас огортав морок, а потім знову засліплювали денне світло й така білизна, що неможливо було дивитися. – И день і ніч у шляху, – прошептав я. Саме так було написано в листівці. Отут дух простягнув руку й указав удалину на зелені луги, омивані прозорої голубой водою й залиті яскравим сонячним світлом. – Дивися, геть Країна Далека, – сказав дух. Ми почали спускатися й виявилися на острові. Так, те був острів, що плавав у море. Повітря навколо був напоєний ароматом тисяч троянд і лілій. Чулася чудова музика, що не зрівняєш ні з якою музикою на світі. На березі моря піднімався величезний білокамінний замок, там ми й приземлилися. Назустріч нам хтось біг уздовж берега. Те був сам король. Коштувало мені глянути на нього, як я зрозумів, що це мій батько – король. Я в цьому нітрохи не сумнівався. Батько широко розкинув руки, і я кинувся в його обійми… От би тітка Эдля побачила мого батька! Який він гарний і як блискає його шите золотом і прикрашене дорогоцінними каменями плаття! Він був схожий на батька Бенки, тільки ще гарніше: Жаль, що тітка Эдля не бачить його. Вона б відразу зрозуміла, що батько мій не пройдисвіт. Але тітка Эдля говорила й правду: моя мати вмерла, коли я народився. А дурні служителі притулку й не подумали сповістити мого батька – короля про те, де я перебуваю. Він розшукував мене довгих дев’ять років. Я був страшно радий, що нарешті найшовся. Я вже давно живу в Країні Далекої. Всі дні безперервно я веселюся. Щовечора батько приходить до мене в дитячу кімнату, і ми будуємо планери й бовтаємо один з одним. А я росту й взрослею, і мені тут відмінно живеться. Мій батько – король щомісяця робить мітку на кухонних дверях, щоб бачити, наскільки я підріс. – Мио, мій Мио, як ти жахливо витягнувся, – говорить він, коли ми робимо нову мітку. – Мио, мій Мио! Я шукав тебе цілих дев’ять років, – говорить він, і голос його звучить ніжно й ласкаво. Виявляється, мене кличуть зовсім не Буссе. От! Ім’я Буссе виявилося несправжні
м, як і моє життя на вулиці Упландсгатан. Тепер усе стало на свої місця. Я обожнюю батька, а він дуже любить мене. От було б здорово, якби Бенка довідався про всім! Візьму – Ка й напишу лист і вкладу його в пляшку. Потім заткну її пробкою й кину в синє море, омывающее Країну Далеку. І от один раз поїде Бенка зі своїми татом і мамою на дачу у Ваксхольм і, купаючись у море, побачить пливучу пляшку. Забавно, якщо Бенка довідається про всі чудеса, які відбулися із мною. І він зможе подзвонити в чергове відділення поліції й повідомити, що Бу Вильхельм Ульсон, якого насправді кличуть Мио, під надійним захистом у Країні Далекої і йому відмінно живеться в замку в батька. Серед троянд Правда, я не дуже – те знаю, як писати Бенке. Те, що відбулося із мною, не схоже на жодне із пригод, які трапляються на світі. Я придумував слово, що відразу б усе роз’яснило, але так і не знайшов його. Може, написати так: із мною приключилося саме неймовірне. Але адже із цього Бенка однаково не довідається, як живеться мені в Країні Далекої. Мені довелося б послати щонайменше дюжину пляшок, здумай я розповісти йому про мого батька й королівський сад троянд, про мого нового друга Юм – Юме, про мого прекрасного коня Мирамис і про жорстокого лицаря Като із Країни Чужедальней. Ні, про усім, що трапилося із мною, розповісти неможливо. Уже в найперший день батько повів мене в сад. Вечоріло, дул вітерець, дерева шелестіли листям. Наближаючись до саду, ми почули чудову музику. Здавалося, разом дзенькали тисячі кришталевих дзвіночків. І від цієї музики тривожно завмирало серце. – Чуєш, як співають мої сріблисті тополі? – запитав батько. Він взяв мене за руку. Тітка Эдля й дядько Сикстен ніколи не брали мене за руку, і взагалі раніше ніхто так не ходив із мною. Тому я дуже люблю, коли батько водить мене за руку, хоча я вже давно не маля. Сад оточувала висока кам’яна стіна. Батько відчинив хвіртку, і ми ввійшли. Колись давним – давно мені дозволили поїхати з Бенкой на дачу у Ваксхольм. Ми сиділи з ним на уступі скелі й вудили рибу. Сідало сонце. Небо було суцільно багряним, і вода немов завмерла. Цвіла шипшина, і його яскраві квіти червоніли серед диких скель. А далеко на іншій стороні затоки у весь голос куковала зозуля. Звичайно, зозулю я так і не бачив, але від її співу вся природа навколо ставала ще прекрасніше. Я нічого не сказав Бенке, боячись здатися смішним, хоча сам був твердо впевнений, що прекрасніше цього нічого немає на світі. Але тоді я ще не бачив саду мого батька. Я не бачив його троянд, цілого моря казкових чудесних троянд, струившихся різнобарвними потоками, його білих лілій, що колихалися на вітрі. Я не бачив його тополь зі сріблистими листами. Їхні вершини впиралися в саме небо, так що, коли наступав вечір, зірки запалювалися прямо на їхніх верхівках. Я не бачив його білих птахів, що пурхають у саду, і ніколи не чув нічого схожого на їхній пісні й на музику сріблистих тополь. Нікому ніколи не доводилося чути й бачити стільки прекрасного, скільки почув і побачив я в саду мого батька. Я стояв нерухомо, не відпускаючи руку батька, а він порвав мене по щоці й сказав: – Мио, мій Мио, тобі подобається сад? Я не маю сил був відповісти. Мене охопило незрозуміле почуття. Немов туга закрадалася в серце, хоча мені не було ні крапельки смутно, навіть навпаки. Мені схотілося скоріше приголубитися до батька, щоб він не відчув моєї неясної тривоги. Але перш ніж я встиг що – небудь зробити, він сказав: – Добре, що ти так щасливий. Будь завжди таким, Мио, мій Мио! Батько пішов до садівника, що його давно чекав, а я став носитися по саду. У мене навіть голова кружлялася від всієї цієї краси, немов я всмак напився медяного сиропу. Мої ноги не могли встояти на місці й пританцьовували, а руки налилися силою. От би Бенка був із мною! Я б побився з ним, зрозуміло понарошку. І вірно, як мені не вистачало Бенки! Бідолаха Бенка як і раніше бігає в парку Тегнера, а там зараз і вітер свистить, і дощ ллє, і темно. Уже тепер – те він, мабуть, знає, що я пропав, і дивується, куди це я подівся. Бідолаха Бенка! Адже нам було так весело один з одним. І, гуляючи в саду мого батька – короля, я раптом засумував про Бенке. Він був єдиний, кого мені не вистачало з мого колишнього життя. А більше я ні про кого особливо не тужив. Хоча, може, ще про тіточку Лундин, адже вона була завжди так добра до мене. Але найбільше я згадував Бенку. Поглибившись у свої думки, я тихо брів по звивистій стежці в саду серед троянд. Раптом я підняв очі. Переді мною на доріжці стояв… хто б ви думали? Бенка. Ні, це був не Бенка. Переді мною стояв хлопчик з такими ж те