Короткий переказ «Дюймовочка»

Жила одна жінка, і не було в неї дітей. А їй дуже хотілося маленького дитинчати. От пішла вона до старої чаклунки й сказала:

— Мені дуже хочеться, щоб у мене була дочка. Чи не скажеш ти, де мені неї взяти?

— Чому не сказати! – відповіла чаклунка.- От тобі ячмінне зерно. Це зерно не простої, не таке, які ростуть на селянських полях і якими годують курей. Посади ти це зернятко у квітковий горщик, а потім побачиш, що буде

— Спасибі тобі! – сказала жінка й дала чаклунці дванадцять грошів

Потім вона пішла додому й посадила ячмінне зернятко у квітковий горщик. Тільки вона його посадила, зернятко відразу дало паросток, а з паростка виріс велику чудесну квітку, зовсім як тюльпан. Але пелюстки квітки були щільно стислі, точно в бутона, що не розпустився

— Яка чарівна квітка! – сказала жінка й поце

Ловала гарні строкаті пелюстки

И як тільки вона поцілувала пелюстки, там усередині, у бутоні, щось клацнула й квітка розпустився. Це був точнісінько тюльпан, але в самої чашечке на зеленій маточці квітки сиділа дівчинка. Вона була маленька-маленька, усього в дюйм ростом

Її так і прозвали Дюймовочкой.

Шкарлупка волоського горіха була її колибелькой, блакитні фіалки – периною, а пелюсток троянди – ковдрою. У шкарлупці вона спала вночі, а вдень грала на столі. Жінка поставила на стіл тарілку з водою й на краї тарілки поклала квіти, і довгі стеблинки квітів купалися у воді. Для маленької Дюймовочки тарілка з водою була цілим озером, і Дюймовочка плавала по цьому озеру на пелюстку тюльпана, як на човнику. Замість весел у неї були два білих кінські волоси. Дюймовочка цілі дай качалася на своєму чудесному човнику, перепливала з однієї сторони тарілки на іншу й розспівувала пісні. Такого ніжного голоска, як у неї, ніхто ніколи не чув

Один раз уночі, коли Дюймовочка спала у своєї колибельке, через відкрите вікно в кімнату влізла величезна жаба, мокра й потворна

Вона сплигнула прямо на стіл і заглянула в шкарлупу, де спала під пелюстком троянди Дюймовочка.

— От славна дружина буде моєму синкові! – сказала жаба

Вона схопила горіхову шкарлупку з дівчинкою й вистрибнула

Через вікно всад.

У саду протікала річка, а в самого її берега було топке болото. Тут^-те, у болотній твані, і жила стара жаба зі своїм сином. Син був теж мокрій і потворний – точнісінько як і його матері, стара жаба

— Коакс, коакс, брекке-ке-кекс! – тільки й міг він сказати, коли побачив маленьку дівчинку в горіховій шкарлупці

— Тихіше ти! Розбудиш її, і вона втече від нас! – сказала стара жаба.- Вона адже легше лебединого пуху. Посадим-ка її на саму середину ріки, на широкий аркуш латаття,- це цілий острів для тако’й крихти. Відтіля вже їй нізащо не втекти. А я тим часом улаштую для вас у тину затишне гніздечко

У ріці росло багато латать; їх широкі зелені листи плавали по воді. Найбільший аркуш був далі всіх від берега. Жаба підплила до цього аркуша й поставила на нього горіхову шкарлупку, у якій спокійно спала дівчинка

Рано ранком прокинулася Дюймовочка й раптом побачила, що вона на аркуші латаття; навкруги, куди не подивишся, вода, а беріг ледве даленіє. Дюймовочка дуже злякалася й заплакала

А стара жаба сиділа в тину й прикрашала свій будинок очеретом і жовтими лататтями – вона хотіла догодити молодій невістці. Коли все було готове, жаба поплила зі своїм бридким синком до аркуша, на якому сиділа Дюймовочка, щоб взяти її ліжечко й поставити в спальні. Стара жаба низько присіла у воді перед дівчинкою й сказала:

— От мій синок! Він буде твоїм чоловіком. Ви славно заживете з ним у нас втине.

— Коакс, коакс, брекке-ке-кекс! – тільки й міг сказати синок

Жаби взяли шкарлупку й спливли з нею, а Дюймовочка залишилася одна на зеленому аркуші й гірко плакала: їй зовсім не хотілося жити в бридкої жаби й виходити заміж за неї противного сина

Маленькі рибки, які плавали під водою, бачили жабу і її сина й чули, що вона говорила Дюймовочке.

Вони висунули з води свої голови, щоб подивитися на крихту-наречену. Як тільки рибки побачили Дюймовочку, їм стало жахливо шкода, що такій чарівній дівчинці прийде жити з жабами. Не бувати ж цьому! Рибки з усією річки підплили до аркуша латаття, на якому сиділа Дюймовочка, і перегризли стеблинку аркуша

И от аркуш латаття поплив за течією. Плин був сильне, аркуш із дівчинкою плив дуже швидко. Тепер жаба ніяк не могла б наздогнати Дюймовочку.

А Дюймовочка плила усе далі, і маленькі пташки, які сиділи в кущах, дивилися на неї й співали:

— Яка гарненька маленька дівчинка!

Гарний білий метелик увесь час пурхав навколо Дюймовочки й нарешті опустився на аркуш: вуж дуже йому сподобалася маленька дівчинка. Тоді Дюймовочка зняла із себе пояс, один кінець накинула на метелика, а іншої прив’язала до свого аркуша, і аркуш поплив ще швидше.

Раптом мимо пролетів хрущ. Він побачив Дюймовочку, схопив її й відніс на дерево, а зелений аркуш латаття поплив далі, і з ним метелик – він адже був прив’язаний і не міг звільнитися

Бідна Дюймовочка дуже злякалася, коли жук схопив її й полетів з нею на дерево. Але хрущеві і горя було мало. Він сів високо на дереві, погодував Дюймовочку солодким квітковим соком і сказав їй, що вона йому дуже подобається, хоча вона й зовсім не схожа на хруща

Потім до них прийшли гості – інші хрущі, які жили на тім же дереві. Вони розглядали Дюймовочку з голови до ніг, а жучка-панянки потискували щупальцями

— У неї тільки дві ніжки! – говорили одні

— У неї навіть немає щупалець! – сказали інші

— Яка вона тонка! Вона зовсім як людина! – сказали треті

— Вона дуже некрасива! – вирішили нарешті всі жуки

Отут хрущеві, що приніс Дюймовочку, поки-

Залось теж, що вона дуже некрасива, і він не захотів більше тримати її в себе – нехай іде куди знає. Він злетів з нею вниз і посадив її на ромашку

Дюймовочка сиділа на квітці й плакала: їй було кривдно, що вона така некрасива. Навіть хрущі прогнали її.

Все літо прожила Дюймовочка одна-одинешенька в лісі. Вона сплела собі із трави колибельку й повісила цю колибельку під велику лопушину, щоб її не замочив дощик. Вона їла солодкий квітковий мед і пила росу, що щоранку знаходила на листах

Так пройшло літо, пройшла й осінь. Наближалася довга, холодна зима. Усе пташки полетіли, квіти зав’янули, а великий лопух, під яким жила Дюймовочка, пожовк, засох і згорнувся втрубочку.

Дюймовочка тремтіла від холоду: плаття її все розірвалося, а вона була така маленька, ніжна – як їй не мерзнути! Пішов сніг, і кожна сніжинка була для Дюймовочки те ж, що для нас ціла лопата снігу. Ми адже більші, а вона була вес-те з дюйм ростом. Вона загорнулася було в сухий аркуш, але він зовсім не грів, і Дюймовочка сама тремтів як осінній аркуш

Тоді Дюймовочка вирішила піти з лісу й пошукати собі притулку на зиму

За лісом, у якому жила Дюймовочка, було велике поле. Хліб з поля вже давно забрали, і тільки короткі сухі стеблинки стирчали з мерзлої землі

У поле було ще холодніше, ніж у лісі, і бедняжка зовсім змерзнув. І от Дюймовочка прийшла до норки польової миші; вхід у норку був прикритий сухими стеблинками й билинами. Польова миша жила в теплі й достатку: кухня й комора в неї були повнісіньким хлібними зернами. Дюймовочка стала в порога, як старчиха, і попросила подати їй шматочок ячмінного зернятка – вона два дні нічого не їла

Але Дюймовочке зовсім не хотілося виходити заміж за сусіда – це адже був кріт

Незабаром кріт справді прийшов у гості до польової миші. Він був такий важливий, учений і богатий; шуба на ньому була оксамитова й дуже гарна

Будинок у нього був у двадцять разів більше, ніж будиночок польової миші. Там було багато більших кімнат і довгих коридорів, але сонце ніколи не заглядало туди. Кріт терпіти не міг сонця й не виносив квітів – він адже їх ніколи не бачив

Дюймовочку змусили співати для важливого гостя, і вона проспівала дві пісеньки, так так добре, що кріт відразу полюбив її. Але він не сказав ні слова – він був такий статечний і солідний пан

А потім кріт прорив під землею довгий підземний хід від свого будинку до самої норки польової миші й запросив стару мишу й Дюймовочку прогулятися по цьому підземному ході

Кріт взяв у рот гнилушку – у темряві адже гнилушка світить однаково що свічка – і пішов уперед, висвітлюючи довгий і широкий коридор. На полпути кріт зупинився й сказав:

— Тут лежить якийсь птах. Але вам її нема чого боятися – вона мертва

И кріт проткнув своїм широким носом дірку в стелі. Денне світло проникнуло в підземний хід, і Дюймовочка побачила мертву ластівку. Це був теперішній птах, з пір’ям і із дзьобом; вона, мабуть, умерла недавно, на початку зими, і впала в норку крота

Крильця мертвої пташки були міцно притиснуті до тіла, ніжки й голова заховані в перинки. Бідна ластівка, напевно, умерла від холоду. Дюймовочке стало дуже шкода її, вона так любила пташок – адже вони ціле літо співали їй свої чудесні пісеньки. Але кріт штовхнув ластівку своїми короткими лабетами й сказав:

— Тепер вуж не посвистиш! Так, не хотів би я народитися от такою пташиною! Вона тільки й уміє цвірінчати так щебетати, а прийде зима – що їй робити? Помирай з голоду й холоду. От уже моїм дітям зими не прийде боятися

— Так, так! – сказала, польова миша.- Яке пуття від цього цвірінькання? Піснями ситий не будеш, цвіріньканням узимку не зігрієшся!

А Дюймовочка мовчала. Але коли кріт і миша повернулися до птаха спиною, Дюймовочка нагнулася до ластівки, розсунула перинки й поцілувала її прямо в закриті очі

«Може бути, це та сама ластівка, що так чудово розспівувала влітку,- подумала дівчинка.- Скільки радості доставила ти мені, мила пташка!»

И вона схилила голівку на груди пташки й раптом злякалася: вона почула, як у груди ластівки щось стукає. Це забилося серце птаха – вона була не зовсім мертва, а тільки оклякнула від холоду. А тепер вона зігрілася й ожила

Дюймовочка тремтіла від страху – адже птах був просто велетнем у порівнянні з такою крихтою. Але все-таки Дюймовочка зібралася з духом, поплотнее закутала ластівку ковриком, а потім збігала принесла листок м’яти, яким сама вкривалася, і покрила їм голову птаха

На наступну ніч Дюймовочка знову потихеньку пробралася до птаха. Ластівка вже зовсім ожила, тільки була ще дуже слабка й ледве відкривала ока, щоб подивитися на дівчинку. Дюймовочка стояла перед нею зі шматком гнилушки в руках – іншого ліхтаря в неї не було

— Спасибі тобі, мила крихта! – сказала хвора ластівка.- Я так добре зігрілася! Незабаром я зовсім поправлюся й знову полечу на сонечко

— Ах,— сказала Дюймовочка,— тепер так холодно, іде сніг! Залишися краще у своїй теплій постельці, а я буду доглядати за тобою

Дюймовочка принесла води у квітковому пелюстку й кілька ячмінних зерняток. Ластівка попила й поїла, а потім розповіла дівчинці, як вона поранила собі крило об терновий кущ і не могла полетіти разом з іншими ластівками в теплі краї. Прийшла зима, стало дуже холодно, і вона впала на землю… Більше ластівка вже нічого не пам’ятала, і як вона потрапила сюди, у підземелля, вона не знала

Всю зиму прожила ластівка в підземелля, а Дюймовочка доглядала за нею

Ні кріт, ні польова миша нічого не знали про це – вони адже зовсім не любили пташок

Коли настала весна й пригріло сонечко, Дюймовочка, щоб ластівка могла полетіти, відкрила ту діру, що проробив у стелі кріт

Ластівка запитала, чи не хоче дівчинка відправитися разом з нею – нехай сяде до неї на спину, і вони полетять у зелений ліс. Але Дюймовочке було шкода стару польову мишу — вона знала, що бабі без її буде дуже нудно.

— Ні, я не можу полетіти з тобою,— сказала вона ластівці

— Прощай, прощай, мила дівчинка! – прощебетала ластівка й вилетіла на волю

Дюймовочка подивилася їй вслід, і сльози закапали в неї з очей – вуж дуже полюбила вона пташку

— Тви-вить, тви-вить! – крикнула ластівка й зникла в зеленому лісі

А товстий сліпий кріт приходив щовечора в гості й бовтав про те, що незабаром лету буде кінець, сонце перестане палити землю, і вона знову стане м’якої й пухкої. Отоді вони зіграють весілля. Але Дюймовочка все сумувала й плакала: вона зовсім не хотіла виходити заміж за товстого крота. Щоранку, на сході сонця, і щовечора, на. заході, Дюймовочка виходила на поріг мишачої норки; іноді вітер розсовував верхівки колось, і їй вдавалося побачити шматочок блакитного неба

Дюймовочка підняла очі й побачила ластівку, що пролітала мимо. Ластівка теж побачила дівчинку й дуже зраділа, а Дюймовочка заплакала й розповіла ластівці, як їй не хочеться виходити заміж за товстого крота й жити з ним глибоко під землею, куди ніколи не заглядає сонечко

— Уже наступає холодна зима,— сказала ластівка,— і я лечу далеко, у теплі краї. Хочеш летіти із мною? Сідай до мене на спину, тільки прив’яжи себе міцніше поясом, і ми полетимо з тобою від бридкого крота, полетимо далеко, за синє море, де сонечко світить яскравіше, де завжди літо й цвітуть чудесні квіти. Полетимо із мною, мила крихта! Ти адже мила крихта! Ти адже врятувала мені життя, коли я замерзала в темній, холодній ямі

— Так, так, я полечу з тобою! – сказала Дюймовочка.

Вона села ластівці на спину й міцно прив’язала себе поясом до найбільшої перинки

Ластівка здійнялася стрілою й полетіла над темними лісами, над синіми морями й високими горами, покритими снігом. Отут було дуже холодно, і Дюймовочка вся зарилася в теплі пір’я ластівки й висунула тільки голову, щоб любуватися прекрасними місцями, над якими вони пролітали

Але от і теплі краї! Отут сонце сіяло набагато яскравіше, небо було вдвічі вище, ніж у нас, а біля канав і огорож вився чудесний зелений виноград. У лісах росли лимони й апельсини, пахнуло миртами й запашною м’ятою, а по доріжках бігали веселі дітлахи й ловили більших строкатих метеликів. Але ластівка летіла усе далі.

На березі прекрасного блакитного озера, посередині зелених кучерявих дерев, стояв стародавній білий мармуровий палац. Виноградні лози обвивали його високі колони, а нагорі, під дахом, ліпилися пташині гнізда. В одному з них і жила ластівка

- От мій будинок,- сказала ластівка.- А ти вибери собі найкрасивішу квітку внизу, я посаджу тебе туди, і ти заживеш прекрасно.

Дюймовочка зраділа й від радості захлопала владоши.

Унизу лежали шматки білого мармуру – це звалилася верхівка однієї колони й розбилася на три шматки,- між мармуровими уламками росли більші білі квіти. Ластівка спустилася й посадила дівчинку на широкий пелюсток. Але що за чудо! У чашечке сидів маленький чоловічок, біленький і прозорий, начебто він був зі скла. За плечима в нього тремтіли легкі крильця, а на голові блищала маленька золота корона. Ростом він був не більше нашої Дюймовочки. Це був король ельфів

Коли ластівка підлетіла до квітки, ельф зовсім перелякався,- він був такий малюсінький, а ластівка така більша! Він ніколи ще не видал такої гарної дівчинки. Він низько поклонився їй і запитав, як неї кличуть

— Дюймовочка,— відповіла дівчинка

— Мила Дюймовочка,— сказав ельф,— чи не хочеш ти бути моєю дружиною?

И Дюймовочка відразу погодилася

Тоді з кожної квітки вилетіли ельфи й принесли Дюймовочке подарунки. Найкращим подарунком були прозорі крильця, зовсім як у бабки. Їх прив’язали Дюймовочке на спину, і вона теж могла тепер літати із квітки на квітку. Те-те було радості й веселощі!

А ластівка сиділа нагорі, у своєму гніздечку, і розспівувала пісні як уміла

Вона співала ельфам веселі пісні всю теплу зиму, а коли в холодних країнах прийшла весна, ластівка стала збиратися на батьківщину

— Прощай, прощай! – прощебетала ластівка й знову полетіла з теплих країв Вданию.

Там у неї було маленьке гніздечко, саме над вікном людини, що вмів добре розповідати казки. Ластівка розповіла йому про Дюймовочку, а від нього й ми довідалися всю цю історію.