Переправа через Німан (Аналіз епізоду з роману Толстого «Війна й мир») – Толстої Лев

У романі Л. Н. Толстого «Війна й мир» велика увага приділяється поглядам автора на проблеми, у першу чергу, моральні, пов’язані з війною 1812 року

Переправа через Німан – це початок війни. В армії Наполеона перебували польські війська, їм і стояло почати війну з Росією. Саме тому, щоб викликати в них приплив любові до своєї особи, Наполеон надягає польський мундир і, «зненацька для всіх і огидно як стратегічним, так і дипломатичним міркуванням», наказує настання. Товстої з іронією описує Наполеона, це виражається не тільки в описі зовнішності, але й у використанні в цій главі французьких слів і виражень

Польське військо зі сліпим преклонінням ставиться до Наполеона: «На всіх особах цих людей було одне загальне вираження радості про початок давно очікуваного походу й захвату й відданості до людини в сірому сюртуку, що коштує на горі». З ним військові зв’язують свої мрії про скорення миру: «Коли мене зроблять губернатором Індії, я тебе зроблю міністром Кашміру…» Сам же імператор давно звик до цьому й тяготиться вираженням любові до себе. Він сідає на березі ріки, дивиться в підзорну трубу на іншу сторону, не зауважуючи, як щасливий паж, на чиїй спині лежить труба, щоб було зручно імператорові. Наполеон не зауважує цього, тому що переконано у власній значимості, преклоніння інших людей перед ним – саме собою що розуміє. Він наказує переправитися через Німан. Польський полковник, «гарна стара людина», просить дозволу переплисти ріку, не відшукуючи броду. Бажання вислужитися перед Наполеоном виявляється сильніше турботи про власне життя й життя своїх підлеглих. Із щиросердечним болем Толстої показує, як полковник, досвідчений, заслужений воїн, принижується перед Наполеоном, причому не заради якоїсь певної нагороди, а просто з почуття замилування імператором, і він щасливий, що йому вдається це зробити. Він змушує солдатів гинути зовсім безглуздо: «Улани чіплялися один за одного, звалювалися з коней, коня деякі тонули, тонули й люди, інші намагалися плисти хто на сідлі, хто тримаючись за гриву. Вони намагалися плисти вперед на ту сторону й, незважаючи на те, що за полверсты була переправа, пишалися тим, що вони пливуть і тонуть у цій ріці під поглядами людини, що сидели на колоді й навіть що не смотрели на те, що вони робили».

Відношення до Наполеона Толстої показує й через опис зовнішності: «маленька людина в сірому сюртуку», «невдоволено взглядывая на тонувших улан», давно звик до тому, «що присутність його… валить людей у божевілля самозабуття». У Толстого свій погляд на цю особистість, що розходиться з поглядами істориків, для письменника це тільки маленька товста людина, наділена не талантом полководця, а манією величності. Безглузда загибель людей викликає в автора біль і осуд тих, хто не піклується про збереження людського життя, і він пише про їх із гнівом і іронією, тим самим змушуючи читача задуматися про те, що таке війна, яка ціна людського життя на війні: «Чоловік сорок улан потонуло в ріці, незважаючи на вислані на допомогу човни. Більшість прибилася назад до цього берега. Полковник і кілька людей переплили ріку й із працею вилізли на той берег. Але як тільки вони вилізли в обшлепнувшемся на них, що стікає струмками мокрому платті, вони закричали: «Виват!», захоплено дивлячись на те місце, де стояв Наполеон, але де його вже не було, і в ту мінуту вважали себе щасливими».

Разюче звучить фінал глави: за загибель людей польський полковник одержує від імператора орден Почесного легіону. Але Толстой знає підсумок діяльності Наполеона, і остання фраза глави звучить так: «Кого хоче погубити – позбавить розуму».

У сцені переправи через Німан можна знайти аналогії й в описі війни 1805 року, коли загону, де служить Микола Ростов, наказано запалити міст через ріку Энс. Полковник Шуберт, командир загону, наказує всім гусарам бігти на міст, хоча наказ могли б виконати всього два чоловіки. У результаті французи починають обстріл, гинуть люди. Але «наш Богданыч порядки знає», він знає, що чим більше людей задіяно, тим більше шанс одержати нагороду. Ніхто не думає про збереження життя людей. Коли в полковника запитують про втрати, він із щасливою посмішкою вимовляє: «Дрібничку! Два гусари поранений, і один наповал». Товстої не випадково використовує загальні риси в описі цих двох сцен. Він хоче показати, що війна 1812 року починається як звичайна загарбницька війна, і тільки потім, після пожежі Смоленська, вона стане війною народної, вітчизняної, коли росіяни виявлять свої кращі національні якості й всіх завойовників осягне одна доля – вони будуть вигнані з росіянці землі