Повний зміст Великий шолом Андрєєв Л. Н – Часть 1

ВЕЛИКИЙ Шлемони грали у гвинт три рази в тиждень: по вівторках, четвергам і суботам; неділя була дуже зручно для гри, але його довелося залишити на частку всяким випадкам: приходу сторонніх, театру, і тому воно вважалося самим нудним днем у тижні. Втім, улітку, на дачі, вони грали й у неділю. Розміщалися вони так: товстий і гарячий Масленников грав з Яковом Івановичем, а Євпраксія Василівна – зі своїм похмурим братом, Прокопієм Васильовичем. Такий розподіл установився давно, років шість назад, і наполягла на ньому Євпраксія Василівна. Справа в тому, що для неї і її брата не представляло ніякого інтересу грати окремо, друг проти друга, тому що в цьому випадку виграш одного був програш для інший і в остаточному результаті вони не вигравали й не програвали. І хоча в грошовому відношенні гра була незначна і Євпраксія Василівна і її брат у грошах не бідували, але вона не могла зрозуміти задоволення гри для гри й радувалася, коли вигравала. Виграні гроші вона відкладала окремо, у скарбничку, і вони здавалися їй набагато важливіше й дорожче, ніж ті великі кредитки, які доводилося їй платити за дорогу квартиру й видавати на господарство. Для гри збиралися в Прокопія Васильовича, тому що у всій великій квартирі жили тільки вони вдвох із сестрою, – існував ще великий білий кіт, але він завжди спав на кріслі, – а в кімнатах панувала необхідна для занять тиша. Брат Євпраксії Василівни був удів: він втратив дружину на другий рік після весілля й цілих два місяці після того провів у лікарні для душевнохворих; сама вона була незаміжня, хоча колись мала роман зі студентом. Ніхто не знав, та й вона, здається, забула, чому їй не довелося вийти заміж за свого студента, але щороку, коли з’являлася звичайна відозва про допомогу нужденним студентам, вона посилала в комітет акуратно складену сторублевую папірець "від невідомої". За віком вона була самій молодій із гравців: їй було сорок три роки.Спочатку, коли створився розподіл на пари, їм особливо був незадоволений старший із гравців, Масленников. Він обурювався тим, що йому постійно прийде мати справа з Яковом Івановичем, тобто, інакше кажучи, кинути мрію про великий безкозирний шолом. І взагалі вони з партнером зовсім не підходили друг до друга. Яків Іванович був маленький, сухонький дідок, зиму й літо ходило в наваченном сюртуку й штанях, мовчазний і строгий. Був він завжди рівно о восьмій годині, ні мінутою раніше або пізніше, і зараз же брав крейду сухими пальцями, на одному йз яких вільно ходив великий брильянтовий перстень. Але найжахливішим для Масленникова в його партнері було те, що він ніколи не грав більше чотирьох, навіть тоді, коли на руках у нього була більша й вірна гра. Один раз трапилося, що як почав Яків Іванович ходити із двійки, так і відходив до самого туза, взявши всі тридцять хабарів. Масленников із гнівом кинув свої карти на стіл, а седенький дідок спокійно зібрав їх і записав за гру, скільки треба при чотирьох. – Але чому ж ви не грали великого шолома? – скрикнув Микола Дмитрович (так кликали Масленникова). – Я ніколи не граю більше чотирьох, – сухо відповів дідок і наставительно помітив: – Ніколи не можна знати, що може трапитися.Так і й не міг переконати його Микола Дмитрович. Сам він завжди ризикував і, тому що карта йому не йшла, постійно програвав, але не отчаивался й думав, що йому вдасться відігратися наступного разу. Поступово вони свыклись зі своїм положенням і не заважали один одному: Микола Дмитрович ризикував, а старий спокійно записував програш і призначав гру в чотирьох.Так грали вони літо й зиму, весну й осінь. Старезний мир покірно ніс важке ярмо нескінченного існування й те червонів від крові, то обливався слізьми, оголошуючи свій шлях у просторі стогонами хворих, голодних і скривджених. Слабкі відгомони цього тривожного й далекого життя приносив із собою Микола Дмитрович. Він іноді запізнювався й входив у той час, коли всі вже сиділи за розкладеним столом і карти рожевим віялом виділялися на його зеленій поверхні.Микола Дмитрович, червонощокий, що пахне свіжим повітрям, поспішно займав своє місце проти Якова Івановича, вибачався й говорив: – Як що багато гуляють на бульварі. Так і йдуть, так і йдуть…Євпраксія Василівна вважала себе зобов’язаної, як господарка, не зауважувати чудностей своїх гостей. Тому вона відповідала одна, у той час як дідок мовчачи й строго готував крейду, а брат її розпоряджався щодо чаю. – Так, імовірно, – погода гарна. Але чи не почати нам?І вони починали. Висока кімната, що знищувала звук своїми м’якими меблями