Про пригоди російського Швейка (Войнович «Життя й незвичайні пригоди солдата Івана Чонкина») – Войнович Володимир

Всупереч всім заборонам, пригоди російського Швейка, з волі случаючи, що вступили в боротьбу з якимсь «Установою», давно відомі в літературних колах і полюбилися читачам

Сатира Войновича заслуговує серйозного й неупередженого підходу. Перед нами проза майстра, що вміє оригінально використовувати й артистично сполучити елементи різних літературних традицій

Войнович пише про людей, умовами тоталітарного режиму перетворених в озлоблену, залякану й жадібну юрбу. І варто помітити: у нього ці люди діють у ситуаціях, що повторюють самі героїчні й зворушливі колізії світової й російської класики, і фольклору. От два приклади таких ситуацій.. Недотепа Чонкин, посланий у село Червоне стерегти останки розбитого літака й у метушні початку війни забутий на цьому нікому не потрібному пості, на свій лад переживає всі пригоди казкового простака Иванушки. Смирний і довірливий, Чонкин бере гору над ворогами, здавалося, невразливими – капітаном Милягой і його підручними. Бездомний, він знаходить дах і добру подругу Нюру. Зневажуваний, одержує у фіналі небачену нагороду – орден з генеральських рук. Але отут і казці кінець: орден у нього негайно відбирають, а самого тягнуть у кутузку. Цей епізод не що інше, як пародія на одну зі сцен роману Гюго «Дев’яносто третій рік» з його грізною патетикою й урочистими міркуваннями про шляхи історії й трагізму людської долі. Іронічна проза Войновича орієнтована й на ці проблеми. За плечима низькорослого красноухого Вані Чонкина багато літературних предків

Секрет задуму в тім, що Чонкин, всупереч своїй непоказності й лукавим авторським зауваженням, герой аж ніяк не пародійний. У густо населеному світі роману, де жорстоко перекручені поняття достоїнства, честі, боргу, любові до Батьківщини, ще жваво одне щире людське почуття – жалість» Вона живе в груди Чонкина, гіршого із солдатів свого підрозділу, співмешканця почтальонши Нюры, ватажка міфічної банди, що взяла в полон людей Миляги й розгромленої полком під командуванням лютого генерала Дрынова. Оголошений державним злочинцем, Чонкин далекий від вільнодумства. Він і вождя шанує, і армійський устав поважає, так так, що готово лягти костьми, охороняючи довірений йому металобрухт. Тільки нещадності, популярній чесноті того років, Чонкину бог не дав. Він усіх жалує: Нюру й своїх бранців, і шинку Борьку. Навіть Гладышева, що намагався його застрелити, Чонкин пошкодував, за що й поплатився. Наївному героєві Войновича невтямки, що добре серце – теж крамола. Він зі своїм дарунком жалю воістину ворог держави «і особисто товариша» Миляги, Дрынова, Сталіна

До речі, Сталін особисто в романі не присутній. Це свого роду чарівне слово, з тих, що у світі страху й обману значать більше, ніж реальність. Якщо на початку часів «Слово було Бог», то тут, изолгавшееся й обездушенное, воно з’являється як дрібний шкодливий біс, чия примха самовладно розпоряджається долями персонажів

Роман побудований так, що слово стає причиною всіх вирішальних поворотів дій. Чонкин по наущению Самушкина задає політрукові фатальне питання, чи вірно, що в Сталіна дві дружини. Плечовий поширює мерзенну плітку про Нюре. Гладышев строчить донос на сусіда. Співробітники органів, смакуючи розправу над старим шевцем Мойсеєм Соломоновичем з жахом виявляють, що прізвище їхньої жертви – Сталін. Миляга в мінуту розгубленості невлад викрикує: «Так здраствує товариш Гітлер!» Життя й смерть героїв роману залежить від слова, що пролунало або написаного, недочутого або перевранного. Від слова, що на очах втрачає свій первісний дійсний зміст

Спостережливість письменника гостра, але й сумна, іронія не дає приводу забути, що його персонажі – це обдурені, знедолені бідолахи, що живуть немов у маревному сновидінні, мучаються по – справжньому. Наяву Войнович невичерпний у зображенні комічних ситуацій, але занадто жалісливий, щоб смішити. І сьогодні ми читаємо Войновича інакше, не тільки сміємося над героями, але й плачемо над ними