Вірш Буніна «Останній Джміль» – Бунін И. А

Вірш И. А. Буніна «Останній джміль», написане в 1916 році, незважаючи на маленький обсяг і гадану простоту, по своєму змісті складне й глибоке. У перших рядках автор любується одним зі зроблених створінь природи – звичайним джмелем, що випадково залетів у кімнату («чорний оксамитовий джміль, золоте оплечье»).

Перед нашими очами немов виникає басовито стугонливий пухнатий красень – джміль, що здається важким і від цього гудіння, і від величини. Буніну в його гудінні чується сум:

Ти навіщо залітаєш у житло людське

И начебто тужиш із мною?

Поет знає, що століття комахи недовге, що останні жаркі дні літа пролетять швидко. І джміль умре – просто засне на засохлій квітці «червоної татарки». Буніну жаль і джмеля, і літа, що йде, з його теплом і цвітінням. Але самому джмелеві невідомі переживання: мудра природа дала йому можливість непомітного й тихого відходу. Тільки людина, що мимоволі порівнює своє століття з недовгим життям комах, страждає від страху смерті, від передчуття наступаючих холодів і невблаганного часу:

Не дано тобі знати людської думи,

Що давно спорожніли поля,

Що вуж незабаром у бур’ян здме вітер похмурий

Золотого сухого джмеля!

Філософське осмислення смерті в Буніна багатогранно: у його поданні життя й смерть рівноправні. При цьому життя описується за допомогою почуттєвих деталей, кожна з яких повновага й важлива для збагнення краси буття: джміль, «стугонливою співучою струною», «червона подушечка», у яку, засихаючи, перетворюється квітка татарнику, яскрава білизна підвіконь під розкритими вікнами. Образи зримі й мальовничі, маленький епізод стає закінченою картиною миру

Центральний образ вірша – джміль – існує одночасно в різних значеннєвих реальностях: побутовий і символічної. Це й проста комаха, що випадково залетіла в людське житло, і втілення літа, що йде. Людина перед Богом і вічністю, мабуть, з’являється такою ж дрібною й нерозумною комашкою з недовгим століттям. «Людська дума», свідомість змушує людини страждати від неминучості смерті. Але в людей є перевага – безсмертна душа. Вона дає надію на продовження не тілесного, а духовного існування

Тому в назві вірша – «Останній джміль» – сполучаються мотиви сумної кінцівки буття й вічного відновлення живої природи. Бунін не пише про цьому, але ми розуміємо, що людська туга про літо минуща. Адже знову наступить літо, нові джмелі загудуть над квітучим татарником. Люди так само смертні, як цей джміль, але, можливо, саме через смерть вони прилучаються до вічного миру Бога