Повний зміст Іхневмони Аверченко А. Т

– Пан Вопягин! Ви обвинувачуєтеся в тім, що сімнадцятого червня цього

року, сховавшись у кущах, підглядали за жінками, що купаються… Визнаєте себе винним?Пан Вопягин посміхнувся ледве помітно у свої чудові, пухнаті вуси й, зробивши відверту, простодушну особу, сказав з подихом: – Що ж робити… визнаю! Але тільки в мене є зм’якшуючу провину обставини… – Ага… Так – З. Розповідайте, як була справа? – Сімнадцятого червня я вийшов з будинку з рушницею рано ранком і, безплідно прошатавшись до самого обіду, вийшов до ріки. Почуваючи утому, я вибрав тіньове містечко, сіл, вийняв із сумки шинку й коньяк і став закушувати… Ненавмисно обертаюся особою до води – глядь, а там, на іншому березі, три якихось жінки купаються. Від нема чого робити (снідаючи в той же час – помітьте це г. суддя!) я став дивитися на них. – Те, що ви в той же час снідали, не викупає вашої провини!.. А скажіть… ці жінки були, принаймні, у купальних костюмах? – Одна. А дві так. Я, властиво, пан суддя, дивився на одну – саме на ту, що була в костюмі. Може бути, це й зм’якшить мою провину. Але вона була так чарівна, що від її не можна було відірвати око…Пан Вопягин оживився, зажестикулював. – Уявіть собі: молода жінка років двадцяти чотирьох, блондинка з білою, як молоко, шкірою, висока, з дивною талією, незважаючи на те що адже вона була без корсета!.. Купальний костюм дуже рельєфно підкреслював її гнучкий стан, м’яку округлість стегон і своїм темним кольором ще краще виділяв білизну прекрасних повних ніжок, з рожевими, як пелюстки троянди, коліньми й чудові ямоч…Суддя захекався й зніяковіло заперечив: – Що це ви таке розповідаєте… мені, право, дивно…Особа пана Вопягина сіяло одушевлением. – Руки в неї були круглі, гнучкі – теперішні дві білосніжних змії, а груди, стиснуту матерією купального костюма, ну… груди цю деякі знайшли б, може бути, трохи більшої, ніж потрібно добірністю жінки, але, запевняю вас, вона була такої прекрасної, бездоганної форми…Суддя слухав, напівзакривши ока, потім опам’ятався, зробив нетерплячий рух головою, насупився й сказав: – Однак там адже були дами й… без костюмів? – Два, г. судді! Одна смаглява брюнетка, невелика, худенька, хоча й струнка, але – не те! Рішуче не те… А інша – прехорошенька дівчина років вісімнадцяти… – Ага! – суворо сказав суддя, нахиляючись уперед. – От бачите! Що ви скажете нам про неї?.. Із чого ви уклали, що вона дівчина й саме зазначений вік? – Юні форми її, г. суддя, ще не досягли повного розвитку. Груди її були девственно – малі, стегна не так широкі, як у блондинки, руки сухорляві, а сміх, коли вона засміялася, звучав так безневинно, молодо й безгрішно…У камері почулося хихикання публіки. – Замовчите, м. Вопягин! – закричав суддя. – Що ви мені таке розповідаєте! Судді зовсім не потрібно знати цього… Втім, ваша відверта свідомість і ненавмисність злочину рятують вас від заслуженого штрафу. Ступайте!Вопягин повернувся й пішов до дверей. – Ще одне питання, – зупинив його суддя, щось записуючи. – Де перебуває це… місце? – У двох верстах від Сутугинских дач, у гаю. Ви перейдете міст, г. суддя, пройдете повз повалене дерево, від якого йде маленька стежка до берега, а на березі високі, зручні кущі… – Чому – зручні? – нервово сказав суддя. – Що значить – зручні?Вопягин підморгнув судді, чемно розкланявся й, елегантно розгойдуючись на ходу, зник