Печорин і горці в романі Михайла Лермонтова «Герой нашого часу» – Лермонтов Михайло

Роман Лермонтова весь як би витканий із протилежностей, які зливаються в єдине гармонійне ціле. Він класично простий, доступний кожному, навіть самому недосвідченому читачеві, разом з тим незвичайно складний і багатозначний і в той же час глибокий і незбагненно загадковий. При цьому роман має властивості високої поезії: його точність, ємність, блиск описів, порівнянь, метафор; фрази, доведені до стислості й гостроти афоризмів,  – те, що колись називалося «складом» письменника й становить неповторні риси його особистості, його стилю й смаку,  – доведено в «Герої нашого часу» до найвищого ступеня досконалості

Второстепенно діючі особи в романі мають і цілком самостійне значення як повнокровні художні типи, що відповідає реалістичним принципам зображення. Проте в деяких з них реалізм уживается з більш – менш яскраво вираженими елементами й традиціями романтизму. Такі, зокрема, образи горців у повісті «Бэлла». Вони не схожі на романтичних героїв, але в них є, як затверджував Аполлон Григор’єв, що’те від «дико бурхливих страстей „аммалат’Бека“ і „муллы’Нура“.

У первісній характеристиці Казбича, що йому дає Максим Максимыч, немає ні піднесеності, ні навмисної сниженности: «Він, знаєте, був не те щоб мирної, не те щоб немирної. Підозр на нього було багато, хоча він ні в якій витівці не був замішаний». І потім згадується про таке буденне заняття Казбича, як продаж баранів, хоча мимохіть зауважується, що торгуватися він не любив, говориться про непоказне вбрання, хоча й звертається увага на його пристрасть до багатої зброї й свого коня

Надалі образ Казбича одержує своє розкриття в гострих сюжетних ситуаціях, що демонструють його діючу, вольову, дико’рвучку натуру. Але й ці внутрішні якості Лермонтов всім ходом оповідання обґрунтовує значною мірою реалістично, розкриваючи їхній зв’язок зі звичаями й правилами, що панують у реальному житті горців. Як помітила Е. Михайлова, у них він «вкладав який те відблиск своєї мрії про людину сильному, вільному й цільному».

Відносини між Печориным і Казбичем, включені в «великий діалог» лермонтовского роману, не тільки зіставляють героїв, але й протиставляють їх. Для «природної людини» і «азіата» Казбича головна цінність – кінь, його улюбленець Карагез,, щоб відомстити за викрадення якого він викрадає, а потім убиває Бэллу. Предмет страсті, любові в Печорина – жінка, людина. По суті до моменту викрадення Белли Казбичем Печорин її не любив: «я за неї життя віддам, але мені з нею нудно…», проте він обгороджував її достоїнство від зазіхання хижої й мстивої людини, яким був Казбич.

Достоїнствами дівчини на Кавказі вважалися краса, уміння гарне працювати, танцювати, співати. Автор пише, що Бэлла була гарна: високого, тоненька, ока чорні, як у гірської сарни. Але, полюбивши Печорина й віддавшись йому, вона збезчестила свій рід. Бэлла, Казбич, Азамат – це не тільки різновиду природної людини, але й складні, суперечливі характери. Малюючи їх яскраво виражені загальнолюдські якості, глибину почуттів, силу страстей, Лермонтов показує й властиву їм соціально’видову обмеженість, обумовлену нерозривністю їхнього життя, їхньої гармонії, із середовищем якої так не вистачає Печорину, ґрунтується на силі звичаїв, традицій, а не на розвиненій самосвідомості, і в цьому одна із причин крихкості й недовговічності цієї гармонії в зіткненні з «цивілізацією».

Печорин як людина «цивілізований» звичайно ж серьезнейшим образом відрізняється від «природної людини», що живе в кожному з горців, з якими йому доводиться спілкуватися. Однак у тім’те й многосложность цього характеру, що людина конкретно’історичний і загальноісторичний, родовий вигадливо уживается в ньому з людиною природно природним. Тому «дикун» Казбич у який те мері є двійником дикуна, що живе в підсвідомих глибинах Печорина

В «Бэлле» Печорин перебуває в самому тісному зіткненні з такими «природними людьми» – горцями