Короткий зміст Людин у футлярі Чехов А. П

Кінець XIX в. Сільська місцевість у Росії. Сіло Мироносицкое. Ветеринарний лікар Іван Іванович Чимша – Гімалайський і вчитель гімназії Буркин, проохотившись весь день, розташовуються на нічліг у сараї старости. Буркин розповідає Іван Иванычу історію вчителя грецької мови Беликова, з яким вони викладали в одній гімназії.

Беликов був відомий тим, що «навіть у гарну погоду виходив у калошах і з парасолькою й неодмінно в теплом пальто на ваті». Годинники, парасолька, перочинный ніж Беликова були покладені в чохли. Він ходив у темних окулярах, а будинку закривався на всі замки. Беликов прагнув створити собі «футляр», що захистив би його від «зовнішніх впливів». Ясні для нього були лише циркуляри, у яких що – небудь заборонялося. Будь – які відхилення від норми викликали в ньому сум’яття. Своїми «футлярними» міркуваннями він гнітив не тільки гімназію, але й все місто. Але один раз із Беликовым відбулася дивна історія: він ледве було не женився.

Трапилося, що в гімназію призначили нового вчителя історії й географії, Михайла Савовича Коваленко, людини молодого, веселого, із чубів. З ним приїхала його сестра Варенька, років тридцяти. Вона була гарна собою, висока, рум’яна, весела, без кінця співала й танцювала. Варенька зачарувала всіх у гімназії, і навіть Беликова. Отут і спала на думку вчителям думка поженити Беликова й Вареньку. Беликова стали переконувати в необхідності женитися. Варенька стала робити йому «явну прихильність», а він ходив з нею гуляти й усе повторював, що «шлюб річ серйозна».

Беликов часто бував у Коваленок і зрештою зробив би Вареньке речення, якби не один випадок. Якийсь бешкетник намалював карикатуру на Беликова, де той був зображений з парасолем під руку з Варенькой. Екземпляри картинки були розіслані всім учителям. На Беликова це зробило дуже важке враження.

Незабаром Беликов зустрів на вулиці Коваленок, що качаються на велосипедах. Він був украй обурений цим видовищем, тому що, по його поняттях, учителеві гімназії й жінці їздити на велосипеді не пристало. На інший день Беликов відправився до Коваленкам «полегшити душу». Вареньки не було будинку. Брат же її, будучи людиною волелюбним, з першого дня не злюбив Беликова. Не стерпев його повчань щодо катання на велосипедах, Коваленко попросту спустив Беликова зі сходи. У цей момент у під’їзд саме входила Варенька із двома знайомими. Побачивши катящегося по сходам Беликова, вона лунко розсміялася. Думка про те, що про що происшли довідається все місто, привела Беликова в такий жах, що він пішов додому, зліг у постіль і через місяць умер. Коли він лежав у труні, вираження особи в нього було щасливе. Здавалося, він досяг свого ідеалу, «його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде. Ховали Беликова із приємним почуттям звільнення. Але через тиждень життя потекло колишня – «стомлююче, безглузде життя, не заборонена циркуляром, але й не дозволена цілком». Буркин закінчує оповідання. Міркуючи про почутий, Іван Иваныч вимовляє: «А хіба те, що ми живемо в місті в духоті, у тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо у гвинт – хіба це не футляр?»