“Тарас Бульба” з погляду моральності – гоголь Микола

Після “Вечорів на хуторі біля Диканьки” корисно прочитати “Тараса Бульбу”. Враження буде досить важке. Вражають і викликають внутрішній протест наступні моменти

1) Культ фізичної сили в родині (після довгої розлуки Тарас і його син Остап б’ють один одного нітрохи не дивлячись ні на иерархичность родинних відносин, ні на недоречність бійки в цій ситуації). Якщо син готовий поколобродити батька тільки за глузливу репліку, а батько сина – аби тільки показати свою міць, то які ж ці люди будуть де – небудь на війні? Адже не пощадять ні дітей, ні старих, ні жінок. Що там на війні? Сусіда приб’ють, що поломали в них огорожу, дитину чужого, що потоптали в городі капусту. Своїх дітей Тарас напевно в дитинстві бив нещадно за будь – яку провину. А вони – будуть бити своїх…

2) Відношення до жінки, до матері – гірше, ніж до худобини в хліву. Сина Андрия Тарас презирливо називає мазунчиком, тобто неженкой, мамієм. “Виховуючи”: “Не слухай, синкові, матері: вона – баба, вона нічого не знає… бачите от цю шаблю? От ваша матерь! Це всі дрянь, чим набивають голови ваші, і академія, і всі ті книжки, букварі, і філософія… я плювати на все це!” Далі Тарас взагалі висловлюється нецензурно.

Мати зі слізьми на очах просить залишити синів будинку хоча б на тиждень, але невблаганний Тарас командує ним відправлятися до запорізьких козаків: “Повно, повно вити, баба! Козак не на те, щоб возитися з бабами!”

Не важко представити, як би поводився Остап зі своєю нареченою, із дружиною. Так само, як Тарас зі своею “бабою”. Тобто як з побутовим предметом

Якщо ми познайомимося із книгою Георгія Гачева “Національні образи миру”, те стане ще сумніше: у Болгарії, виявляється, вираження “мамій” означає вищий ступінь похвали дитини. Там мати й дитя – головна народна цінність. Там у розповіді відомого письменника в хлопчика, що купається, защемило руку опорами, що зрушилися від хвилі, мосту, і, щоб приплив не утопив дитини, люди принесли пилку – відрізати руку; але ледь піднесли пилку до руки – мостова опора зрушилася назад сама й звільнила хлопчика, тому що й мертві колоди не можуть равнодушно дивитися, як страждає дитя. А в нас?.. Так, у нас поступово ситуація міняється, фраза “емансипація жінок” уже обростила “плоттю фізичної” – про жінку з повагою пишуть люди літературної праці, великі письменники (В. Распутін, В. Белов, Ф. Абрамов і ін.); приймаються державні міри для полегшення жіночої частки (грошові виплати на народження другої дитини, введення щорічного свята День матері).

Але радуватися рано. Адже були трагедії Беслана й Осетії, і всі так само дівчин крадуть і відвозять усякі покидьки в підпільні публічні будинки, а дітей – насилують і вбивають. А хіба не дискримінацією жінок і дітей є бездомность, безробіття, убогість значної частини народу? Одним словом, проблема існує. Вона не вирішена. А якби навіть її вдалося незабаром вирішити, Гоголь однаково б залишився великим письменником, нашою національною гордістю. Адже щоб так розповідати про рани, що кровоточать, Росії, як він, потрібно видатна мужність і виняткове почуття боргу, що спонукує письменника відкинути інстинкт фізичного самозбереження й пропустити через своє серце таку похмуру правду, що здатна спалити, спустошити, звести в могилу. І вуж, звичайно, темні сили людини й суспільства не дрімали, коли письменник замірявся на їхні твердині й пасовища

Зневіра, депресія, розпач, занепад сил – все це було в Гоголя, і це не дивно. І крайності були, і омани, і може бути, дійсно, чимсь священикам не догодив, але адже він – не святий, а герой і подвижник. І, зрештою – не помиляється лише той, хто нічого не робить. На жаль, “чорти” не вгомонилися й після смерті Миколи Васильовича. Те там, те тут критики намагаються переглянути його творчу спадщину, додати хоча б одну ложку дьогтю, а те й – целую цистерну. Смикають за хворі місця: тобто посилаються на “демонічний” цикл добутків

Здається, що багато в чому це відбувається через підміну змістів (свідомої або мимовільної). Якось не береться в увагу безапеляційними суддями Гоголя, що літературний твір умовно, иносказательно. Шинель Башмачкина – це мрія про підвищення в посаді. Андрий з “Тараса Бульбы” – це краща частина тарасовского “Я”, що він убиває в собі безжалісною рукою. Андрий же – не хоче ділити людей на свій і чужих, погляд його на мир набагато ширше, ніж у запорожців. Це з погляду чорно – білого мислення Андрий – зрадник; з позиції ж загальнолюдської, сверхнациональной він – гуманіст. Виходить, у Тараса, що бути патріотом – значить убивати. А додержуватися свого почуття любові й жалю до слабких – значить заслужити репутацію зрадника країни

Є й інша крайність літературознавців: ототожнювати погляд на мир Гоголя й – Тараса. Але ж Гоголь не зобов’язаний до кожної своєї думки давати пояснення: “Дивися, шановний читач, це не моя особиста точка зору, а тільки Тараса Бульбы”. Звичка переносити характери й погляди персонажів на автора – що може бути гірше? Це веде до такої профанації читачами авторського задуму, що втрачає цінність весь добуток. По цій примітивній логіці нам варто було б зробити висновок, що Гарасима з “Муму” Тургенєв “малював” із себе, а прототип князя Мишкіна – сам Достоєвський. Але це, звичайно ж, не так.

Так, зрозуміло, як і актор на сцені, письменник “проносить” своїх героїв через себе. Вони йому зрозумілі “зсередини”. Може бути, навіть (у переносному, образному значенні) персонаж – це часточка авторського “Я”. Але адже тільки часточка… Не станемо ж ми боятися актора тільки тому, що він на сцені задушив Дездемону. І обвинувачувати Шекспіра в психопатичних похилостях, подивившись “Гамлета”. Хтось скаже: “Якщо щось таке в письменнику було, то адже воно діє? І накладає на його добутки печатка?” Помилуйте, а хто без “печатки”? Загляньте на дозвіллі в себе, у підсвідомість, і ви побачите там таких непривабливих типів, що мир Гоголя здасться нітрохи не гірше.