Повний зміст Знахідка (Леля й Минька) Зощенко М. М

Оповідання для дітей. Леля й Минька

Находкаоднажды ми із Плекай взяли коробці від цукерок і поклали туди жабу й павука.Потім ми загорнули цю коробку в чистий папір, перев’язали її шикарною блакитною стрічечкою й поклали цей пакет на панель проти нашого саду. Начебто б хтось ішов і втратив свою покупку.Поклавши цей пакет біля тумби, ми із Плекай сховалися в кущах нашого саду й, давлячись від сміху, сталі чекати, що буде.І от іде перехожий.Побачивши наш пакет, він, звичайно, зупиняється, радується й навіть від задоволення потирає собі руки. Ще б: він знайшов коробку цукерок – це не так – те часто буває в цьому світі.Затамувавши подих, ми із Плекай дивимося, що буде далі.Перехожий нагнувся, взяв пакет, швидко розв’язав його й, побачивши гарну коробку, ще того більше зрадів.І от кришка відкрита. І наша жаба, скучивши сидіти в темряві, вискакує з коробки прямо на руку перехожого.Той ойкає від подиву й шпурляє коробку подалі від себе.Отут ми із Плекай сталі так сміятися, що повалилися на траву.І ми сміялися до того голосно, що перехожий обернувся в нашу сторону й, побачивши нас за забором, негайно все зрозумів.В одне мгновенье він ринувся до забору, одним махом перестрибнув його й кинувся до нас, щоб нас провчити.Ми із Плекай задали стрекача.Ми з вереском кинулися через сад до будинку.Але я запнувся об грядку й розтягся на траві.І отут перехожий досить сильно віддер мене за вухо.Я голосно закричав. Але перехожий, давши мені ще два ляпанці, спокійно вийшов із саду.На лемент і шум прибігли наші батьки.Тримаючись за почервоніле вухо й схлипуючи, я підійшов до батьків і поскаржився їм на те, що було.Моя мама хотіла покликати двірника, щоб із двірником наздогнати перехожого й заарештувати його.І Леля вже було кинулася за двірником. Але тато зупинив неї. І сказав їй і мамі: – Не кличте двірника. І не треба заарештовувати перехожого. Звичайно, ця не справа, що він віддер Миньку за вуха, але на місці перехожого я, мабуть, зробив би те ж саме.Почувши ці слова, мама розсердилася на тата й сказала йому: – Ти жахливий егоїст!І ми із Плекай теж розсердилися на тата й нічого йому не сказали. Тільки я потер своє вухо й заплакав. І Лелька теж запхикала. І тоді моя мама, взявши мене на руки, сказала татові: – Замість того щоб заступатися за перехожого й цим доводити дітей до сліз, ти б краще пояснив їм, що є поганого в тім, що вони зробили. Особисто я цього не бачу й усе розцінюю як безневинну дитячу забаву.І тато не найшовся, що відповісти. Він тільки сказав: – От діти виростуть більшими й коли – небудь самі довідаються, чому це погано.І от проходили роки. Пройшло п’ять років. Потім десять років пройшло. І нарешті пройшло дванадцять років.Пройшло дванадцять років, і з маленького хлопчика я перетворився в молодого студентика років так вісімнадцяти.Звичайно, я забув і думати про цей випадок. Більше цікаві думки відвідували тоді мою голову.Але один раз от що відбулося.Навесні, по закінченні іспитів, я поїхав на Кавказ. У той час багато студентів брали на літо яку – небудь роботу і їхали хто куди. І я теж взяв собі посаду – контролера поїздів.Я був бедный студентик і грошей не мав. А отут давали безкоштовний квиток на Кавказ до того ж платили платню. І от я взяв цю роботу. І поїхав.Приїжджаю спочатку в місто Ростов, для того щоб зайти в керування й одержати там гроші, документи й щипчики для прибивання квитків.А наш поїзд спізнився. І замість ранку прийшов о п’ятій годині вечора.Я здав мою валізу на зберігання. І на трамваї поїхав у канцелярію.Приходжу туди. Швейцар мені говорить: – На превеликий жаль, спізнилися, парубок. Канцелярія вже закрита. – Як так, – говорю, – закрита. Мені ж треба сьогодні одержати гроші й посвідчення.Швейцар говорить: – Всі вже пішли. Приходите післязавтра. – Як так, – говорю, – післязавтра" Тоді краще вже завтра зайду.Швейцар говорить: – Завтра свято, канцелярія не працює. А післязавтра приходите й усе, що треба, одержите.Я вийшов на вулицю. І коштую. Не знаю, що мені робити.Спереду два дні. Грошей у кишені немає – усього залишилося три копійки. Місто чужий – ніхто мене отут не знає. І де мені зупинитися – невідомо. І що їсти – незрозуміло.Я побіг на вокзал, щоб взяти з моєї валізи яку – небудь сорочку або рушник, для того щоб продати на ринку. Але на вокзалі мені сказали: – Перш ніж брати валіза, заплатите за зберігання, а потім вуж його беріть і робіть із ним що хочете.Крім трьох копійок, у мене нічого не було, і я не міг заплатити за зберігання. І вийшов на вулицю ще того більше розстроєний.Ні, зараз би я так не розгубився. А тоді я жахливо розгубився. Іду, бреду по вулиці невідомо куди й