Повний зміст Білий пудель Куприн А. И. 1/3

1Вузькими плаями, від одного дачного селища до іншого, пробиралася уздовж південного берега Криму маленька бродяча трупа. Спереду звичайно біг, звісивши набік довгу рожеву мову, білий пудель Арто, обстрижений на зразок лева. У перехресть він зупинявся й, махаючи хвостом, питально оглядався назад. По якимсь ньому одному відомим ознакам він завжди безпомилково дізнавався дорогу й, весело бовтаючи волохатими вухами, кидався галопом уперед. За собакою йшов дванадцятирічний хлопчик Сергій, що тримав під лівим ліктем згорнутий килим для акробатичних вправ, а в правій ніс тісну й брудну клітку із щиглем, навченим витягати з ящика різнобарвні папірці із пророкуваннями на майбутнє життя. Нарешті позаду плівся старший член трупи – дідусь Мартин Лодыжкин, із шарманкою на скорченій спині.Шарманка була стародавня, що страждала хрипотою, кашлем і перенесшая на своєму столітті не один десяток починок. Грала вона дві речі: сумовитий німецький вальс Лаунера й галоп з "Подорожей у Китай" – обидві колишні в моді років тридцять – сорок тому назад, по тепер всіма позабуті. Крім того, були в шарманці дві зрадницькі труби. В однієї – дискантової – пропав голос; вона зовсім не грала, і тому, коли до її доходила черга, те вся музика починала як би заїкатися, накульгувати й спотикатися. В іншої труби, що видавала низький звук, не відразу закривався клапан: раз загудев, вона тягла ту саму басову ноту, заглушаючи й збиваючи всі інші звуки, доти поки їй раптом не приходило бажання замовчати. Дідусь сам усвідомлював ці недоліки своєї машини й іноді зауважував жартівливо, але з відтінком таємницею сумуй: – Що поробиш?.. Древній орган… простудний… Заграєш – дачники ображаються: "Фу, говорять, гидота яка!" Але ж п’єси були дуже гарні, модні, але тільки нинішні добродії нашої музики зовсім не обожнюють. Їм зараз "Гейшу" подавай, "Під двоглавим орлом", з "Продавця птахів" – вальс. Знов – таки труби ці… Носив я орган до майстра – і лагодити не береться. "Треба, говорить, нові труби ставити, а найкраще, говорить, продай ти свою кислу дребедень у музей… неначебто який – небудь пам’ятник…" Ну, так уже добре! Кормила вона нас із тобою, Сергій, дотепер, бог дасть і ще погодує.Дідусь Мартин Лодыжкин любив свою шарманку так, як можна любити тільки живе, близьке, мабуть, навіть родинна істота. Звикши з нею за багато років важкого бродячого життя, він став нарешті бачити в ній щось одухотворене, майже свідоме. Траплялося іноді, що вночі, під час нічлігу, де – небудь на брудному постоялому дворі, шарманка, що стояла на підлозі, поруч із дедушкиным узголів’ям, раптом видавала слабкий звук, сумний, самотній і тремтячий: точно старечий подих. Тоді Лодыжкин тихо гладив її по різьбленому боці й шепотів ласкаво: – Що, брат? Скаржишся?.. А ти терпи…Стільки ж, скільки шарманку, може бути, навіть трохи більше, він любив своїх молодших супутників у вічних скитаниях: пуделі Арто й маленького Сергія. Хлопчика він взяв п’ять років тому "напрокат" у забулдыги, вдового шевця, зобов’язавшись за це сплачувати по двох рубля на місяць. Але швець незабаром умер, і Сергій залишився навіки пов’язаним з дідусем і душою, і дрібними життєвими інтересами.2Стежка йшла уздовж високого прибережного обриву, ізвиваючись у тіні столітніх маслин. Море іноді миготіло між деревами, і тоді здавалося, що, ідучи вдалину, воно в той же час піднімається нагору спокійною могутньою стіною, і колір його був ще синє, ще густіше у візерункових прорізах, серед сріблисто – зеленого листя. У траві, у кущах кизиля й дикої шипшини, у виноградниках і на деревах – усюди заливалися цикади; повітря тремтіло від їх дзвенячого, одноманітного, неумолчного лементу. День видався пекучий, безвітряний, і земля, що загострилася, палила підошви ніг.Сергій, шедший, як звичайно, поперед дідуся, зупинився й чекав, поки старий не порівняв з ним. – Ти що, Сережа? – запитав шарманщик. – Жару, дідусь Лодыжкин… немає ніякого терпіння! Викупатися б…Старий на ходу звичним рухом плеча поправив на спині шарманку й витер рукавом зіпріла особа. – На що б краще! – зітхнув він, жадібно поглядаючи долілиць, на прохолоднуу синявий моря. – Тільки адже після купанья ще більше разморит. Мені один знайомий фельдшер говорив: сіль ця сама на людину діє… виходить, мол, розслаблює… Соль^ – те морська… – Брехав, може бути? – із сумнівом помітив Сергій. – Ну, от, брехав! Навіщо йому брехати? Людина солідний, непитущий… домишко в нього в Севстополі. Так потім тут і спуститися до моря ніде. Почекай, дійдемо ужотко до М