«Сьогодення зло… ходить завжди на милицях чесноти» (Пришвін) – Солженицын Олександр

Добро й зло начебто б два полярних поняття, у лінгвістиці вони є антонімами. Але чи не так це? Не зовсім. Добро й зло завжди йдуть рука об руку, як сестри – близнюки, завжди доповнюючи один одного. Немає добра без зла, немає зла без добра. Дуже часте добро й зло стають частиною людини. Дуже добре про це сказав Олександр Ісайович Солженицын в «Архіпелазі ГУЛАГ»: «…лінія, що розділяє добро й зло, перетинає серце кожної людини…

Протягом життя одного серця лінія ця переміщається на ньому, те тісни_ радісним злом, те звільняючи простір розквітаючому добру… від добра до худа один шажок, говорить прислів’я, виходить, і від худа до добра».

Така справа з кожною людиною. Так це є й з Олександром Григоровичем Печориным – головним героєм роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». Печорин начебто б нікому не бажає зла, але робить його щораз, коли йому здається, що він робить добро. Добро й зло присутні в Печорине, приводячи до деякої роздвоєності. В. Г. Бєлінський так визначив цей стан Печорина: «Справді, у ньому два чоловіки: перший діє, другий дивиться на дії першого й міркує про їх, або краще сказати, засуджує їх».

У повісті «Тамань» Печорин бажає добра контрабандистів, намагаючись допомогти їм повернутися до чесного життя, наставити їх на шлях щирий. Але до чого приводить добро Печорина? Нас вражає, як руйнує Печорин порядок життя «мирних контрабандистів»: втручання Печорина приводить до трагедії для сліпого хлопчика, мінливості долі очікують що бігли Янко й дівчину. І тільки смуток і нудьга залишаються в душі самого Печорина.

Наприкінці повести лише в одній фразі відкривається життєва позиція героя, відповідно до якої він зайнятий своєї кипучої, але безцільною діяльністю. Печорин заявляє, що йому немає справи «до радостей і нещасть людських».

Не бажав зла Печорин і Бэле, коли викрадав її. Він хотів зробити її щасливої. Але його «добрий» учинок приносить багато горя й самої Бэле, і всій її родині. Бэла вбита, убитий її батько, Казбич, її брат. Азамата також чекає смерть. Печорин зізнається в повісті «Бэла», що сам не знає, «дурень він або лиходій…».

Однак особливо яскраво печоринское зло, що ходить на «милицях чесноти», виявилося в частині роману «Журнал Печорина», у повісті «Князівна Мері».

В «Князівні Мері» сповідь Печорина перетворюється в строгий безсторонній суд героя над самим собою. Він поринає в рефлексію й самоаналіз, докладно й точно відтворюючи той внутрішній психопоток, що харчує його зовнішні вчинки. У записі від 3 червня Печорин сам розкриває свою життєву позицію, визнавши, що він дивиться на страждання й радості інших тільки у відношенні до себе, що щастям уважає «насичену гордість», «торжество влади». І дійсно, у романі він підкоряє собі події, вторгається в чужі долі, владно направляючи їх у трагічне русло. І оточуючі люди діють по його незримих імпульсах, виконуючи намічені їм плани: м’який і незначний себелюб Грушницкий утягується в гостру ситуацію морального вибору й, не вынеся власної підлості, у люті, запекло гине; князівна Мері, любові якої домагався Печорин, довідавшись про його гру, випробовує важку щиросердечну кризу; він ледве не губить життя єдиної жінки, що любив, – Віри. Воістину Печорин, як сам він розуміє, виконує роль сокири в руках долі, з однаковою байдужістю падаючі на голів винних і безневинних

Печорин сам розуміє, що несе зло людям. Перед дуеллю із Грушницким він підводить підсумки минулого й сьогодення, говорить про сили неосяжних, схованих у його душі, про те, що не вдалося йому вгадати великої мети, призначеної в житті. Він відзначає трагічну послідовність його втручання в чужі долі, безплідність своєї любові, що нікому не принесла щастя

Ще на початку роману Печорин говорив, що він завжди «глибоко почував добро й зло… Я завжди був готовий любити увесь світ – мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти». Пригадуються рядки з лермонтовской «Думи», які В. Г. Бєлінський запропонував як епіграф до «Героя нашого часу»:«И ненавидимо ми й любимо ми випадково…»

Що ж змушує Печорина творити зло, хоча чи хоче він творити добро? Відповідь один – індивідуалізм Печорина. І в повісті «Фаталіст» дається філософське обґрунтування індивідуалізму Печорина, що дозволяє йому не замислюючись творити зло. Фаталізм – доля, доля, приречення. Питання про приречення в сутності є питанням про існування вищої сили, що управляє життям людини й усім на Землі, тобто питання про існування Бога. Не Бог визначає долю людини, а людина. Він один у світі, а тому розраховувати повинен лише на свої сили. Ніщо не обмежує його особистісної самостійності, він вправі сам вирішувати, що добре, що погано. Немає божественних заповідей. І людина повинен знайти якісь інші причини й обґрунтування необхідності жити для інших, творити добро або зло, робити подвиги. Печорин поки ще цих підстав не знаходить. Якщо Бога ні, то на місце його встає сама людина, що стала індивідуалістом і сам шлях, що вибирає, добра або зла

Герцен так сказав про Печорине: «Він виразив глибоку скорботу й розчарованість тодішнього російського життя, сумна доля зайвої, загубленої людини, за злом якого завжди стояло добро й навпаки».