Печорин – “зайва людина”, “молодший брат Онєгіна” – Лермонтов Михайло

Особистість Печорина настільки притягальна, що, читаючи роман, мимоволі шукаєш виправдання його цинічним учинкам. Лермонтова завжди хвилював питання створення образа дворянського героя 30 – х років, епохи “похмурого десятиліття”, коли переслідувалася будь – яка вільна думка, і придушувалося всяке живе почуття. Сумні роздуми поета про долю передових людей последекабристской громадського життя з’являються в багатьох ліричних віршах:

Сумно я дивлюся на наше поколенье,

Його прийдешнє иль порожньо, иль темно.

“Герой нашого часу” – роман, що втілив таємний задум Лермонтова. Своєрідна побудова роману. Лермонтов свідомо порушив хронологічну послідовність, щоб увага читача змістилося від подій до внутрішнього миру героїв, до миру почуттів і переживань

Печорину в романі приділена головна увага. Лермонтов спочатку дає можливість довідатися думку інших людей про Печорине, а потім уже те, що думає про себе цей молодий дворянин сам

Приреченість розвилася в Печорине ще в період життя в столиці. Наслідком повного розчарування у всім була “нервова слабість”. Безстрашний Печорин лякався стукоту ставен, хоча один полював на кабана, панічно боявся застуди. Ця суперечливість характеризує “хвороба” цілого покоління. У Печорине як би живуть два чоловіки, борються безстрасність і почуття, розум і серце. Герой затверджує: “Я давно вуж живу не серцем, а головою”. Я зважую, розбираю свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі”.

Григорій Печорин живе без мети, без надії, без любові. Всі йому набридло, мир став нудним, він нехтує навіть самого себе: “Либонь, де – небудь умру на дорозі. Що ж, умерти, так умерти. Втрата для миру невелика; та й мені самому порядно вже нудно.

Якою безвихідністю віє від цих слів, який відчувається трагізм від дарма витраченого життя. І далі Печорин говорить зовсім виразно: “Пробігаю в пам’яті все моє минуле й запитую себе мимоволі: навіщо я жив? Для якої мети я народився?.. А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення, я захопився принадами страстей порожніх і невдячних, з горна їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал шляхетних прагнень, – краще світло життя”.

У перші роки молодості героя були палкі надії, захоплення. Жила віра в можливість здійснення життєвого подвигу. Думка малювала високі ідеали, неосяжні сили спонукали до дії для досягнення цих ідеалів. І Печорин виступив на боротьбу. Виступив, але бою не витримав. Дуже незабаром залишилася “одна утома, як після нічної битви із примарою, і неясний спогад, виконаний жалів…”

В умовах навколишнього його життя Печорин не побачив мети, не знайшов собі застосування. Старе йому було чужо, а нове неведомо. Такий розлад з дійсністю приводить героя до апатії, і він з юного років стариться, у бездіяльності в’яне. Втративши зміст у житті, Печорин озлобився, став черствим, егоїстичним. Людям, з якими доводиться йому зіштовхуватися, він приносить тільки нещастя. За словами Бєлінського, “скажено ганяється він за життям”, але це все зводиться до дрібним і незначним цілям: довідатися таємницю контрабандистів, змусити князівну Мері й Бэлу полюбити себе, перемогти Грушницкого. Так, у руках долі Печорин перетворюється в знаряддя зла: контрабандисти тікають в інше місце, залишивши напризволяще бабу й бедного сліпого хлопчика; гине батько Бэлы й сама Бэла; стає на шлях злочину Азамат, убиває неповинних людей Казбич; гине Грушницкий; “розбите” серце князівни Мері, скривджений Максим Максимыч.

Незважаючи на те, що Печорин – сильна, вольова, обдарована натура, він, по його власному справедливому визначенню, – “моральний каліка”. Його характер і все його поводження відрізняється крайньою суперечливістю. Це чітко позначається вже в його зовнішності, що відбиває, на думку Лермонтова, внутрішній вигляд людини. Малюючи портрет Печорина, автор підкреслює чудності свого героя. Ока Печорина “не сміялися, коли він сміявся”. Хода “була недбала й ледача, але я помітив, що він не розмахував руками, – вірна ознака деякої скритності характеру”. З одного боку, у Печорина “міцне додавання”, а з іншого боку – “нервова слабість”. Печорину близько 30 років, а “у його посмішці щось дитяче”.

Максим Максимыч теж дивувався чудностям Печорина, протиріччям у його характері: “У дощик, у холод цілий день на полюванні; усі змерзнуть, утомляться, – а йому нічого. А інший раз сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що простудився; ставнем стукне, він здригнеться й сполотніє, а при мені ходив на кабана один на один…”

Ця суперечливість Печорина й розкривається в романі, виявляючи, по визначенню Лермонтова, “хвороба” покоління того часу. “Ціле моє життя, – указує сам Печорин, – був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму”. У чому ж вони проявляються?

По – перше, у його відношенні до життя. З одного боку, Печорин – скептик, розчарований людина, що живе “із цікавості”, з іншого боку – у ньому величезна спрага життя, діяльності. По – друге, у ньому бореться безстрасність із вимогами почуття, розум і серце. Печорин говорить: “Я давно вуж живу не серцем, а головою. Я зважую, розбираю свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі”.

Протиріччя в натурі Печорина позначаються й у його відношенні до жінок. Своя увага до жінок, бажання домогтися їхньої любові він сам пояснює потребою свого честолюбства, що, по його визначенню, “є не що інше, як спрага влади, а перше моє задоволення. – говорить він далі, – підкоряти моїй волі все, що мене оточує: збуджувати до себе почуття любові, відданості й страху – чи не є першу ознаку й найбільше торжество влади?”

Але Печорин не такий вуж безсердечний егоїст. Він здатний на емоційні пориви. Про це говорить його відношення до Віри. Одержавши її останній лист, Печорин, як божевільний, вискочив на ґанок, стрибнув на свого Черкеса… і пустився щодуху, по дорозі в Пятигорск… “При можливості втратити її навіки, – пише він. – Віра стала для мене дорожче всього на світі, – дорожче життя, честі, щастя!” Залишившись без коня в степу, він “упав на мокру траву й, як дитина, заплакав”.

Ця суперечливість і не дає Печорину жити повним життям. З гірким почуттям він розцінює себе, як “морального каліку”, у якого “висохнула, випарувалася, умерла” краща половина душі

Найстрашніше протиріччя: “неосяжні сили душі” – і дрібні, неварті Печорина вчинки. Він прагне “любити увесь світ” – і приносить людям одне лише зло й нещастя. Наявність шляхетних, високих прагнень – і дрібні почуття, що володіють душею; спрага повноти життя – і повна безнадійність, усвідомлення своєї приреченості

Страждання Печорина підсилюються тим, що, по його визнанню, у його душі живуть два чоловіки: один робить учинки, а іншої судить його. Трагізм страждаючого егоїста в тім, що його розум, його сили не знаходять гідного застосування. Байдужість Печорина до всьому й до усім, до “радостей і нещасть людським” не стільки його провина, скільки важкий хрест. Він іноді сам себе нехтує за свої “дрібні слабості, дурні страсті”, за те зло, що він мимоволі заподіює всім, хто зустрічається на його шляху. Але “ненаситна жадібність”, що змушує дивитися “на страждання й радості інших тільки у відношенні до себе, як на їжу, що підтримує щиросердечні сили”, стала вже сутністю його натури. Печорин відчуває в собі цю жадібність незалежно від власної волі. Успевший до всього звикнути, що розучився по – справжньому почувати, герой лермонтовского часу викликає гострий жаль тим, що життя його “стає пустее з кожним днем”.

Хто ж винуватий у тім, що Печорин перетворився в “розумну непотрібність”, в “зайву людину”? Сам Печорин відповідає на це питання так: “У мені душа зіпсована світлом”, тобто тим світським суспільством, за чиїми законами він жив і від якого піти не зміг

“Трагедія Печорина, – писав Бєлінський. – насамперед у протиріччі між высокостию натури й жалкостию дій”.

Печорин – особистість, що відрізняє завзятість волі. Психологічний портрет героя повністю розкривається в романі, відбиваючи соціально – політичні умови, що формують “героя часу”. Лермонтова мало цікавить побутова, зовнішня сторона життя людей, а хвилює їхній внутрішній мир, психологія вчинків персонажів роману

“Герой нашого часу” з’явився попередником психологічних романів Достоєвського, а Печорин став закономірною ланкою в ряді “зайвих людей”, “молодшим братом Онєгіна”. Можна по – різному ставитися до героя роману, засуджувати його або жалувати знівечену суспільством людську душу, але не можна не захоплюватися майстерністю великого російського письменника, що подарував нам цей образ – психологічний портрет героя свого часу