Повний зміст Калоші й морозиво (Леля й Минька) Зощенко М. М

Коли я був маленький, я дуже любив морозиво.Звичайно, я його й зараз люблю. Але тоді це було щось особливе – так я любив морозиво.І коли, наприклад, їхав по вулиці морозивник зі своїм візком, у мене прямо починалося запаморочення: до того мені хотілося поїсти те, що продавав морозивник.І моя сестричка Леля теж винятково любила морозиво.І ми з нею мріяли, що от, коли виростемо більші, будемо їсти морозиво не менш як три, а те й чотири рази в день.Але в той час ми дуже рідко їли морозиво. Наша мама не дозволяла нам його є. Вона боялася, що ми простудимося й занедужаємо. І із цієї причини вона не давала нам на морозиво грошей.І от один раз улітку ми із Плекай гуляли в нашім саду. І Леля знайшла в кущах калошу. Звичайну гумову калошу. Причому дуже ношену й рвану. Напевно, хто – небудь кинув неї, оскільки вона розірвалася.От Леля знайшла цю калошу й для потіхи надягла її на ціпок. І ходить по саду, махає цим ціпком над головою.Раптом по вулиці йде ганчірник. Кричить: "Купую пляшки, банки, ганчірки!".Побачивши, що Леля тримає на ціпку калошу, ганчірник сказав Леле: – Агов, дівчинка, продаєш калошу?Леля подумала, що це така гра, і відповіла ганчірникові: – Так, продаю. Сто рублів коштує ця калоша.Ганчірник засміявся й говорить: – Ні, сто рублів – це надто дорого за цю калошу. А от якщо хочеш, дівчинка, я тобі дам за неї дві копійки, і ми з тобою розстанемося друзями.І із цими словами ганчірник витягся з кишені гаманець, дав Леле дві копійки, сунув нашу рвану калошу у свій мішок і пішов.Ми із Плекай зрозуміли, що це не гра, а насправді. І дуже зачудувалися.Ганчірник уже давно пішов, а ми коштуємо й дивимося на нашу монету.Раптом по вулиці йде морозивник і кричить: – Суничне морозиво!Ми із Плекай підбігли до морозивника, купили в нього дві кульки по копійці, моментально їх з’їли й стали жалувати, що так задешево продали калошу.На інший день Леля мені говорить: – Минька, сьогодні я вирішила продати ганчірникові ще одну яку – небудь калошу.Я зрадів і говорю: – Леля, хіба ти знову знайшла в кущах калошу?Леля говорить: – У кущах більше нічого немає. Але в нас у прихожей коштує, напевно, я так думаю, не менше п’ятнадцяти калош. Якщо ми одну продамо, то нам від цього зле не буде.І із цими словами Леля побігла на дачу й незабаром з’явилася в саду з однією досить гарною й майже новенькою калошею.Леля сказала: – Якщо ганчірник купив у нас за дві копійки таке дрантя, яку ми йому продали минулого разу, те за цю майже що новеньку калошу він, напевно, дасть не менш рубля. Уявляю, скільки морозива можна буде купити на ці гроші.Ми ціла година чекали появи ганчірника, і коли ми нарешті його побачили, Леля мені сказала: – Минька, цього разу ти продавай калошу. Ти чоловік, і ти з ганчірником розмовляй. А то він мені знову дві копійки дасть. А це нам з тобою надто мало.Я надяг на ціпок калошу й став махати ціпком над головою.Ганчірник підійшов до саду й запитав: – Що, знову продається калоша?Я прошептав ледве чутно: – Продається.Ганчірник, оглянувши калошу, сказала: – Яка жалість, діти, що ви мені все по однієї калошине продаєте. За цю одну калошу я вам дам п’ятачок. А якби ви продали мені відразу дві калоші, то одержали б двадцять, а те й тридцять копійок. Оскільки дві калоші відразу більше потрібні людям. І від цього вони підскакують у ціні.Леля мені сказала: – Минька, втечі на дачу й принеси із прихожей ще одну калошу.Я побіг додому й незабаром приніс якусь калошу дуже більших розмірів.Ганчірник поставив на траву ці дві калоші поруч і, смутно зітхнувши, сказав: – Ні, діти, ви мене остаточно розбудовуєте своєю торгівлею. Одна калоша дамська, інша – із чоловічої ноги, розсудите самі: на що мені такі калоші? Я вам хотів за одну калошу дати п’ятачок, але, склавши разом дві калоші, бачу, що цього не буде, оскільки справа погіршилася від додавання. Одержите за дві калоші чотири копійки, і ми розстанемося друзями.Леля хотіла побігти додому, щоб принести ще що – небудь із калош, але в цей момент пролунав мамин голос. Це мама нас кликала додому, тому що з нами хотіли попрощатися мамині гості. Ганчірник, бачачи нашу розгубленість, сказав: – Отже, друзі, за ці дві калоші ви могли б одержати чотири копійки, але замість цього одержите три копійки, оскільки одну копійку я віднімаю за те, що понапрасну витрачаю час на порожню розмову з дітьми.Ганчірник дав Леле три монетки по копійці й, сховавши калоші в мішок, пішов.Ми із Плекай моментально побігли додому й стали прощатися з маминими гістьми: з тіткою Олей і дядьком Колій, які вже одягалися в прихожей.Раптом тітка Оля сказала: – Що за чудність!
Одна моя калоша отут, під вішалкою, а другий чомусь немає.Ми із Плекай сполотніли. І стояли не рухаючись.Тітка Оля сказала: – Я чудово пам’ятаю, що прийшла у двох калошах. А отут зараз тільки одна, а де друга, невідомо.Дядько Коля, що теж шукав свої калоші, сказав: – Що за нісенітниця в решеті! Я теж відмінно пам’ятаю, що прийшов у двох калошах, проте другої моєї калоші теж немає.Почувши ці слова, Леля від хвилювання розтиснула кулака, у якому в неї перебували гроші, і три монетки по копійці із дзенькотом упали на підлогу.Тато, що теж проводжав гостей, запитав: – Леля, звідки в тебе ці гроші?Леля початку щось брехати, але тато сказав: – Що може бути гірше брехні!Тоді Леля заплакала. І я теж заплакав. І ми сказали: – Продали ганчірникові дві калоші, щоб купити морозиво.Тато сказав: – Гірше брехні – це те, що ви зробили.Почувши, що калоші продані ганчірникові, тітка Оля сполотніла й захиталася. І дядько Коля теж захитався й схопився рукою за серце. Але тато їм сказав: – Не хвилюйтеся, тітка Оля й дядько Коля, я знаю, як нам треба надійти, щоб ви не залишилися без калош. Я візьму всі Лелины й Минькины іграшки, продам їхньому ганчірникові, і на виручені гроші ми придбаємо вам нові калоші.Ми із Плекай заревіли, почувши цей вирок. Але тато сказав: – Це ще не все. Протягом двох років я забороняю Леле й Миньке їсти морозиво. А через два роки вони можуть його їсти, але щораз, їсти морозиво, нехай вони згадують цю сумну історію.У той же день тато зібрав всі наші іграшки, покликав ганчірника й продав йому все, що ми мали. І на отримані гроші наш батько купив калоші тітці Оле й дядькові Колеві.І от, діти, з тих пор пройшло багато років. Перші два роки ми із Плекай дійсно жодного разу не їли морозива. А потім стали його є й щораз, їсти, мимоволі згадували про те, що було з нами.І навіть тепер, діти, коли я став зовсім дорослий і навіть трошки старий, навіть і тепер інший раз, їсти морозиво, я відчуваю в горлі якийсь стиск і якусь незручність. І при цьому щораз, по дитячій своїй звичці думаю: " чиЗаслужив я це солодке, чи не збрехав і чи не надув кого – небудь?"Зараз дуже багато з людей їдять морозиво, тому що в нас є цілі величезні фабрики, у яких виготовляють це приємне блюдо.Тисячі людей і навіть мільйони їдять морозиво, і я б, діти, дуже хотів, щоб всі люди, їсти морозиво, думали б про те, про що я думаю, коли їм це солодке