Короткий зміст поеми Лермонтова “Мцыри” – Лермонтов М

Короткий зміст поеми

Мцхет – древня столиця Грузії, заснована там, «де, зливався, шумлять, Обійнявшись, начебто дві сестри, Струменя Арагвы й Кури». Відразу, у Мцхеті, і собор Светицховели з усипальницями останніх царів незалежної Грузії, «вручивших» «свій народ» єдиновірної Росії. З тих пор (кінець XVII в.) і осіняє благодать Божа багатостраждальну країну – цвіте вона й благоденствує, «не побоювався ворогів, За гранню дружніх багнетів».

«Один раз росіянин генерал З гір до Тифлису проїжджав; Дитини полоненого він віз. Той занедужав…» Розуміючи, що в такому стані живим він дитини до Тифлиса не довезе, генерал залишає бранця в Мцхеті, у тамтешньому чоловічому монастирі. Мцхетские ченці, праведні чоловіки, подвижники, просвітителі, вилікувавши й охрестивши підкидька, виховують його в істинно християнському дусі. І здається, що завзята й безкорислива праця досягає мети. Забувши рідну мову й привыкнув до полону, Мцыри вільно висловлюється по – грузинському. Учорашній дикун «готовий у кольорі років виректи чернечу обітницю». І раптом, напередодні врочистої події, приймак зникає, непомітно вислизнувши з монастирської міцності в жахливу ту годину, коли святі батьки, злякавшись грози, стовпилися, як агнці, навколо вівтаря

Утікача, природно, шукають всією монастирською раттю й, як ведеться, цілих три дні. Безрезультатно. Однак через якийсь час Мцыри все – таки знаходять зовсім випадково якісь сторонні люди – і не в глибині Кавказьких гір, а в найближчих околицях Мцхета. Пізнавши в без почуттів лежачому на випаленої спекою голій землі юнакові монастирського служку, вони приносять його в обитель. Коли Мцыри приходить у себе, ченці учиняють йому допит. Він мовчить. Його пробують насильно годувати, адже втікач виснажений, начебто переніс довгу хворобу або виснажливу працю. Мцыри відмовляється від їжі. Догадавшись, що упертюх свідомо квапить свій «кінець», до Мцыри посилають того самого ченця, що колись виходив його й охрестив. Добрий старий щиро прив’язаний до підопічного й дуже хоче, щоб його вихованець, раз вуж йому судилося вмерти таким молодим, виконав християнський борг: упокорився, покаявся й одержав перед кончиною відпущення гріхів. Але Мцыри зовсім не кається в зухвалому вчинку. Навпаки! Він пишається ним як подвигом! Тому що на волі він жив і жив так, як жили всі його предки – у союзі з дикою природою – зіркі, як орли, мудрі, як змії, сильні, як гірські барси. Беззбройний, Мцыри вступає в єдиноборство із цим царственим звіром, хазяїном тутешніх дрімучих лісів. І, чесно перемігши його, доводить (самому собі!), що міг би «бути в краї батьків Не з останніх молодців». Відчуття волі повертає юнакові навіть те, що, здавалося б, назавжди відняла неволя: пам’ять дитинства. Він згадує й рідну мову, і рідний аул, і особи близьких – батька, сестер, братів. Більш того, нехай і на коротку мить, життя в союзі з дикою природою робить його великим поетом

Розповідаючи ченцеві про те, що бачив, що пережив, блукаючи в горах, Мцыри підбирає слова, разюче схожі на первозданність могутньої природи отчого краю. І тільки один гріх обтяжує його душу. Гріх цей – клятвопорушення. Адже колись, давно, ще отроком, утікач заприсяг самому собі страшною клятвою, чтепубежит з монастиря й відшукає тропу в рідні межі. І от він начебто б дотримується правильного напрямку: іде, біжить, мчиться; ползету. карабкается – на схід, на схід, на схід. Увесь час, і вдень, і вночі, по сонцю, по зірках – на схід від Мцхета! І раптом виявляє, що, зробивши коло, вернувся на те саме місце, звідки почалася його втеча, подвиг Втечі. У найближчі околиці Мцхета; звідси рукою подати до його монастирської обителі, що притулила! І це, у розумінні Мцыри, не проста прикра помилка. Роки, проведені в «в’язниці», у катівнях, а саме так сприймає приймак монастир, не тільки фізично послабили його тіло. Життя в полоні погасила в його душі « промінь – путівник», тобто те безпомилково вірне, майже звірине почуття своєї стежки, яким від народження володіє кожний горець і без якого в диких безоднях Центрального Кавказу ні людина, ні звір вижити не можуть. Так, Мцыри вирвався з монастирської міцності, але тої внутрішньої в’язниці, того стиснення, що цивілізатори побудували в його душі, йому вже не зруйнувати! Саме це жахливе трагічне відкриття, а не рвані рани, нанесені барсом, убивають у Мцыри інстинкт життя, ту спрагу життя, з який приходять у мир щирі, а не прийомні діти природи. Уроджений свободолюбец, він, щоб не жити рабом, умирає як раб: смиренно, нікого не проклинаючи. Єдине, про що він просить своїх тюремників, щоб поховали його в тім куточку монастирського саду, звідки «видний і Кавказ». Його єдина надія на милосердя прохолодного, з гір вітерцю, що віє, – а раптом донесе до сирітської могили слабкий звук рідної мови або обривок горянської пісні…

Мцыри (послушник) – герой однойменної поеми; кавказький юнак, що потрапив до росіянином. Повезений генералом, він занедужав у шляху й був відданий для лікування вмонастырь.

Існує розповідь біографа Лермонтова П. А. Висковатого з посиланнями на свідчення А. П. Шан – Гирея й А. А. Хастатова, що в основу поеми покладений дійсний випадок. Відзначалося також, що Лермонтову могла бути знайома історія чеченця П. 3. Захарова, згодом художника – академіста, повезеного А. П. Ермоловым у Тифлис. У розробці епізодів і мотивів поеми поет скористався грузинським фольклором (пісня «Юнак і тигр», що знайшов відбиття в поемі Ш. Руставели «Витязь у тигровій шкірі»). Образ М. пов’язаний з героями байронічних поем – поема написана пізнаваним віршем «Шильонского в’язня» (пров. В. А. Жуковського). На образ М. вплинула поезія Ґете («Лісовий цар», «Рибалка», «Побачення й розлука»), поема И. И. Козлова «Чернець».

Біблійний епіграф (з 1 – й Книги Царств: «Вкушати, вкусих мало меду, і рє аз умираю») указує на трагічну приреченість героя. Вся поема, крім епічного зачину, де повідомлена передісторія героя, являє собою сповідь – монолог М. Він, подібно Ченцеві Козлова, виступає й головною діючою особою, і оповідачем про три дні життя на волі

М. насамперед герой дії, безпосереднього вчинку. На відміну від героїв пушкінських романтичних поем, він – «природна людина», змушений жити в неволі далекого йому монастиря. Тікаючи з монастиря, М. сподівається повернутися в рідну стихію, у країну батьків, до самого себе, куди кличе «могутній дух», даний йому природою, від народження. Однак життя в монастирі наклала свій відбиток – М. слабшав тілом, життєві сили його не могли розвитися відповідно могутності духу. Відкритий, розкритий природний мир протипоставлений замкнутості, похмурості монастирської обителі. Могутній дух приречений на загибель у далекому укладі, але й до волі М. не пристосований

Шлях героя у відкритому просторі внутрішньо замкнуть; М. рухається по колу. Природа спочатку виправдує його надії: він радіє, розповідаючи старому ченцеві про первісні враження від рідного краю; про те, що йому були зрозумілі «думи» скель, вигадливі гірські хребти, духовне життя природи. Він начебто злився з усією всесвіту, з космосом, осяг зміст світобудови («ПРО, я як брат Обійнятися з бурою був би радий! Очами хмари я стежив, Рукою блискавки ловив»). Його схвилювала молода, що зустрілася на шляху, грузинка; він переміг барса. Але одночасно він і страшився стихійних сил («Усе ліс був, вічний ліс навкруги, Страшней і густіше щогодини; И мільйонам чорних очей Дивилася ночі темрява Крізь галузі кожного куща…»). Природне середовище загрожувало М., він не зміг перебороти її дикість, неприборканість. Зжитися з нею йому не було дано («И смутно зрозумів я тоді, Що мені на батьківщину сліду Не прокласти вуж ніколи»). Символічним вираженням даремності бажаної гармонії стало мимовільне повернення до монастиря й почутий дзенькіт дзвона

М. зазнає поразки, але це не скасовує пориву до волі, спраги гармонії із природою, з буттям. Уже сам по собі цей порив – символ непримиреного, незаспокоєного й заколотного духу. Незважаючи на те що сила духу вгасає без «їжі» і М. шукає «притулок» «у раї, У святому позахмарному краї», він все – таки готовий проміняти «рай і вічність» на вільних, повну небезпек життя в країні батьків. Страждання й тривоги героя вмирають разом з ним; бажана воля не досягнута