Повний зміст Діти підземелля Короленко В. Г. 1/3

Володимир Галактіонович Короленкодети підземелля1. Руїни

Моя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько, весь віддавшись своєму горю, начебто зовсім забув про моє існування. Часом він пестив мою маленьку сестру Соню й по – своєму піклувався про неї, тому що в ній були риси матері. Я ж ріс, як дике деревцо в поле, – ніхто не оточував мене особливо дбайливістю, але ніхто й не стискував моєї волі.Містечко, де ми жили, називалося Князівське – Вено, або, простіше, Княж – Містечко. Воно належало одному зубожілому, але гордому польському роду й нагадувало кожної із дрібних міст Південно – західного краю.Якщо ви під’їжджаєте до містечка зі сходу, вам насамперед впадає в око в’язниця, краща архітектурна прикраса міста. Саме місто розкинулося внизу над сонними, заплесневшими ставками, і до нього доводиться спускатися по пологому шосе, загородженому традиційної "заставою" [Застава - загородження при в'їзді в місто. Улаштовувалася спочатку для захисту від ворогів, потім - для збору грошей із проїжджаючим. Традиційна застава - звичайна застава]. Сонний інвалід ліниво піднімає шлагбаум [Шлагбаум - піднімальний брус, що перепиняє рух по дорозі], – і ви в місті, хоча, бути може, не зауважуєте цього відразу. "Сірі забори, пустирі з купами всякого мотлоху потроху перемежовуються з підсліпуватими, збіглими в землю хатками. Далі широка площа зяє в різних місцях темними воротами єврейських "заїжджих будинків"; казенні установи наводять зневіру своїми білими стінами й казарменно – рівними лініями. Дерев’яний міст, перекинутий через вузьку річечку, крекче, здригаючись під колісьми, і валандається, точно старезний старий. За мостом потягнулася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, лавчонками й з навісами калачниць. Сморід, бруд, купи хлопців, що плазують у вуличному пилу. Але от ще мінута – і ви вже за містом. Тихо шепотяться берези над могилами цвинтаря, так вітер хвилює хліба на нивах і дзенькає унылою, бесконечною пісень у дротах пришляхового телеграфу.Річка, через яку перекинуть згаданий міст, випливала зі ставка й упадала в іншій. Таким чином, з півночі й півдня містечко захищалося широкими водяними гладями й драговинами. Ставки щороку міліли, заростали зеленню, і високі, густі очерета хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посередині одного зі ставків перебуває острів. На острові – старий, напівзруйнований замок.Я пам’ятаю, з яким страхом я дивився завжди на цей величний старезний будинок. Про нього ходили перекази й оповідання один іншого страшнее. Говорили, що острів насипаний штучно, руками полонених турків. "На костях людських коштує старе замчище", – передавали старожили, і моя дитяча перелякана уява малювала під землею тисячі турецьких кістяків, що підтримують кощавими руками острів з його високими пірамідальними тополями й старим замком. Від цього, зрозуміло, замок здавався ще страшнее, і навіть у ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом і голосними голосами птахів, ми підходили до йому ближче, він нерідко наводив на нас припадки панічного жаху, – так страшно дивилися чорні западини давно вибитих вікон; у порожніх залах ходив таємничий шерех: камінчики й штукатурка, відриваючись, падали долілиць, будячи гучну луну, і ми бігли без оглядки, а за нами довго ще стояв стукіт, і тупіт, і ґелґотання.А в бурхливі осінні ночі, коли гіганти – тополи гойдалися й гуділи від вітру, що налітав через ставки, жах розливався від старого замка, і панував над всім містом.У західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів і провалених могил, стояла давно занедбана каплиця. У неї подекуди провалився дах, стіни обсипалися, і замість гучного з високим тоном мідного дзвона сови заводили в ній по ночах свої лиховісні пісні.Були часи, коли старий замок служив даровим притулком усякому біднякові без найменших обмежень. Усе, що не знаходило собі місця в місті, що втратило по тій або іншій причині можливість платити хоча б і жалюгідні гроші за дах і кут на ніч і в непогоду, – все це тяглося на острів і там, серед руїн, схиляло свої переможні голівоньки, платячи за гостинність лише ризиком бути похованими під купами старого сміття. "Живе в замку" – ця фраза стала вираженням крайнього ступеня вбогості. Старий замок радо приймав і покривав і тимчасово зубожілого переписувача, і сиротливих бабусь, і безрідних бурлак. Всі ці бідняки терзали внутрішності старезного будинку, обламуючи стелі й підлоги, палили печі, щось варили й чимсь харчувалися – взагалі якось підтримували своє існування.Однак настали дні, коли серед цього суспільства, ютившегося під дахом сивих руїн, пішли
розбрати. Тоді старий Януш, що був ніколи одним із дрібних графських службовців, виклопотав собі щось начебто звання керуючого й приступився до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий шум, лунали такі крики, що часом здавалося – вуж не чи турки вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населення руїн, відокремлюючи "добрих християн" від безвісних особистостей. Коли нарешті порядок знову встановився на острові, то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишніх слуг або нащадків слуг графського роду. Це були всі якісь старі в потертих сюртуках і "чамарках" [Чамарка - стародавній польський одяг, рід сюртука], з величезними синіми носами й сукуватими ціпками, баби, крикливі й потворні, але капори, що зберегли при повнім зубожінні свої, і салопи. Всі вони становили тісно згуртований аристократичний кружок, що одержав право визнаного жебрання. У будень ці старі й баби ходили з молитвою на вустах по будинках більше заможних городян, розносячись плітки, нарікаючи на долю, проливаючи сльози й клянчити, а по неділях вони ж довгими рядами вибудовувалися біля костьолів [Костьол - польська церква] і велично приймали подачки в ім’я "пана Ісуса" і "панни Богоматері".Притягнуті шумом і лементами, які під час цієї революції неслися з острова, я й кілька моїх товаришів пробралися туди й, сховавшись за товстими стовбурами тополь, спостерігали, як Януш на чолі цілої армії червононосих старців і потворних бабів гнав із замка останніх, що підлягали вигнанню мешканців. Наступав вечір. Хмара, що нависла над високими вершинами тополь, уже сипала дощиком. Якісь нещасні темні особистості, заорюючи порваними донезмоги лахміттям, перелякані, жалюгідн і сконфужені, сунулися по острові, точно кроти, вигнані з нір хлопчиськами, намагаючись знову непомітно шаснути в яке – небудь із отворів замка. Але Януш і старі відьми з лементом і лайкою ганяли їх отовсюду, загрожуючи коцюбами й ціпками, а осторонь стояв мовчазний будочник, теж з увесистою дрюком у руках.І нещасні темні особистості поневоле, понурясь, ховалися за мостом, назавжди залишаючи острів, і одна за іншою тонули в сльотавому сутінку швидко, що спускався вечора.Із цього пам’ятного вечора і Януш і старий замок, від якого колись віяло на мене якоюсь неясною величчю, втратили в моїх очах всю свою привабливість. Бувало, я любив приходити на острів і хоч видали любуватися його сірими стінами й замшенною старою дахом. Коли на ранковій зорі з нього виповзали різноманітні фігури, що позіхали, що кашляли й хрестилися на сонце, я й на них дивився з якоюсь повагою, як на суті, убрані тою же таємничістю, которою був обкутаний весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують усе, що там відбувається, коли у величезні зали крізь вибиті вікна заглядає місяць або коли в буру в них уривається вітер.Я любив слухати, коли, бувало, Януш, сівши під тополями, з балакучістю сімдесятирічного старого починав розповідати про славне минуле померлого будинку.Але з того вечора й замок і Януш з’явилися переді мною в новому світлі. Зустрівши мене на інший день поблизу острова, Януш став зазивати мене до себе, запевняючи із задоволеним видом, що тепер "син таких поважних батьків" сміло може відвідати замок, тому що знайде в ньому цілком чимале суспільство. Він навіть привів мене за руку до самого замка, але отут я зі слізьми вирвав у нього свою руку й пустився бігти. Замок став мені противний. Вікна у верхньому поверсі були забиті, а низ перебував у володінні капорів і салопів. Баби виповзали звідти в такому непривабливому виді, лестили мені так приторно, лаялися між собою так голосно. Але головне – я не міг забути холодної жорстокості, з которою торжествуючі мешканці замка гнали своїх нещасних співмешканців, а при спогаді про темних особистостей, що залишилися без даху, у мене стискувалося серце.Кілька ночей після описаного перевороту на острові місто провело дуже неспокійно: гавкали собаки, скрипіли двері будинків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали ціпками по заборах, даючи комусь знати, що вони насторожі. Місто знало, що по його вулицях у непогожій тьмі дощової ночі бродять люди, яким голодно й холодно, які тремтять і мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей повинні народжуватися жорстокі почуття, місто насторожився й назустріч цим почуттям посилали свої погрози. А ніч, як навмисно, спускалася на землю серед холодної зливи й ішла, залишаючи над землею низько, що біжать хмари. І вітер бушував серед негоди, качаючи верхівки дерев, стукаючи ставнями й наспівуючи