Ти, Росія моя, Росія – Інші роботи з російської літератури

Згадуючи про події 1917 року, один петербурзький адвокат писав про те, що, може бути, тільки окремі наші нащадки зрозуміють і оцінять, для кого й чому потрібні були всі ці борошна й жертви без змісту й необхідності

Зараз пишуть і говорять щось подібне. Пройшов майже століття, а додати нема чого. Всі ті ж пошуки «величезної причини», той же жах нерозуміння, та ж надія на «віддалених нащадків». Очевидно, є особливий вид гноблення – гноблення безглуздістю

Хто не метушиться, не розморює себе у видобутку засобів до їжі, той приречений або животіти або викреслити себе з вимираючого плем’я інтелігентів. У хронічному хворобливому цейтноті виявилися люди, ще здатні задуматися не тільки про свою особисту долю, але й про щось більшому, – ті люди, які могли б ще щось зробити для порятунку країни

Зараз багато говорять і клопочуть про «витік мозків». Але ця «витік мозків» відбувається в кожному з нас. Зараз іде катастрофічний перерозподіл додатка розумових сил. Ми живемо в потоці міркувань вигоди, прибутку, доходу

Раніше не вважалося «шизофренією» думати про державу й про себе. Згадай Короленко, Платонова, Ахматову… Сьогодні ж кожне слово, у якому біль про Батьківщину, сприймається як щось неприродне, – як те, що вже не може бути щирим. Страшно, коли в суспільній свідомості «всі слова, до головного самі… старіють, як плаття» і, втрачаючи свій зміст, здобувають убогий зміст, продиктований сиюминутной користю, вигодою, духовною проституцією. Може тому багато хто з изболевшихся про Батьківщину людей мовчать, боячись і не бажаючи ненавмисно потрапити в чужий і далекий їм хор. Пішли Андрій Цукрів, Мираб Мамардашвили, Лев Гумилев – люди більших кореневих думок, але навіть вони залишилися незатребувані, їхні ідеї залишилися приналежністю книжкової культури, до якої в багатьох не доходять руки. «Слышавшие не чули, що бачили не розуміють…» Це Авакум, середина XVII століття. Зараз більшість живе, як герої розповідей Чехова «Чорний чернець», «Палата №6», – у божевіллі й роз’їдаючої душу тузі

Нам би зупинитися так обміркувати своє положення без лементів над вухом: «Росія! Росія!..» Так залишіть ви, право, ім’я це, його не выкликивать треба, а нести про себе, нести, «як смутний камінь ніжної подяки» (Данило Андрєєв). Скільки років затаскують слова «прозріння», «покаяння»… Це слова спізнілих людей. Спізнілий подумати й зрозуміти так і не довідається, у чому ж йому каятися, – все життя що поспішало добути чесний шматок хліба, що спешили вижити, уцелеть, не загнутися раніше того, як дітей на ноги поставить. Скільки таких образів створено в нашій Літературі! Згадаємо Матрену Солженицына. Що вона одержала замість?

Щоб обміркувати, осягнути розумом случившееся з нами, потрібна перепочинок. Думати для себе, самому, але не тільки лише про себе, – це було й це ще, слава Богові, є в Росії. Залежати від влади, залежати від народу –

чиНе всі нам дорівнює? Бог з ними. Нікому

Звіту не давати, собі лише самому

Служити й догоджати; для влади, для лівреї

Не гнути ні совісті, ні помислів, ні шиї… – писав великий Пушкін. І я хочу спробувати звітувати тільки собі, а не влади. Адже для того щоб «возлюбить ближнього, як самого себе», потрібно насамперед навчитися любити себе – так, як повинне любити ближнього. Людина самокоштовна, і його віра у власну, цінність і винятковість – це те головне, що загублено за довгі роки безвременья, і те, без чого неможливо справжнє відродження Росії

Можливо, мої судження здадуться занадто категоричної й різкими, а думки недостатньо обміркованими. І все – таки це краще, ніж гладкі, обкачані, але чужі слова. Хтось із класиків говорив, що не гріх би поменше боятися, що автор виразиться по – своєму. Отже, віддаю Твір на ваш суд