Повний зміст Казки про рибалок і рибок Крапивин У. П – Часть 1

Повість Цикл У ГЛИБИНІ ВЕЛИКОГО КРИСТАЛА – 6 Вступ. РИБАЛКА

Цим зарослим диким кропом і лободою вулиці були як спогад дитинства. Причому не його дитинства, не Валентина, – він – те провів свою дитячу пору серед блокових пятиэтажек, – а дитинства давнього, затишного й теплого, коли хлопчиська ганяли по дощатих тротуарах обручі від бочок, запускали з невисоких дахів зміїв і якщо билися, то завжди чесно, один на один… Цікаво, що вирослий у Краснохолмске Валентин у шкільні роки цю частину міста майже не знало. Якщо в ту пору він і виявлявся тут рідка, то дивився навколо без інтересу. Не розумів… І лише коли довідався про «Реп’ях», став ходити сюди ледве не щодня. На сході ці не торкнуті часом дерев’яні квартали обривалися на березі Васильевского озера, із заходу їх відрізав від центра проспект Космонавтів, з півдня й півночі тіснили гірські хребти типових двадцятиповерхових мікрорайонів. У південному Валентин жив. У північному перебував клуб «Реп’ях» – нові друзі Валентина, його сама більша відрада в нинішні часи. Від будинку до «Реп’яха» добиратися простіше всього було на тролейбусі, по проспекті. Але Валентинові подобалося ходити пішки, перетинаючи від краю до краю тиху міську старовину. При цьому він намагався щораз вибрати нову дорогу. Плутанина вилистых вуличок, переходів, стежок серед старих заборів вабила своєю примхливістю… От і сьогодні Валентин згорнув навмання – на доріжку за переробленою під гасову крамницю капличкою – і виявився в незнайомому йому до цієї пори провулку із симпатичною назвою Ручейковый проїзд (хоча на проїзд було не схоже – у занедбаних коліях росли аптечна ромашка й подорожник). Отут – те Валентин і побачив маленького рибалку. В осілі в лопухи бревенчатого будинку була під м’ятою ринвою урита бочка. Глибоко урита – над травою стирчала круглим заборчиком лише її верхня крайка із клепаним обручем. Видимо, хазяї добували тут для прання м’яку дощову воду. Над краєм бочки, на саморобній крамничці цегл і дошки, сиділо хлоп’я років восьми. У червоних плавках і куцої, вище пояса, рудій майці. Полуденне сонце блискучими крапками горіло в його давно не стрижених житніх волоссях. Він рибалив – тримав у руках коротку вудку, і лісочка від її йшла в бочку. А на крамничці поруч із ним стояли нові червоні сандалетки. І на особі, і в позі хлопчика була така зосередженість, така готовність от – от вивудити дощової бочки справжню рибку, що глузувати з нього – не вголос, а навіть про себе – було грішно… Однак над рибалкою сміялися. Двоє хлопчиськ років дванадцяти (цілком славні, не шкідливі на вид) і розпатлане дівчисько в м’ятих шортах стояли кроках у десяти від бочки, трималися за велосипед і кидали в простір голосні отрутні фрази. – Тра – Та – Та, тра – та – та, я піймав учора кит, – заявив один хлопчисько. – Насадив кит на шпильку й піймав на це кільку, – підхопив другий. А дівчисько видав цілий чотиривірш: Я ловити завжди готів, Тільки більше немає китів. Всі кити пішли на дно, У бочку плаває… хи – хи… « Хи – Хи» – це тому, що вона помітила Валентина. А те, дивишся, і заримувала б. А хлопчик у бочки не реагував. Тощенькая спина його спокійно нехтувала дразнильщиков. Валентин помилувався маленьким рибалкою, радуючись, запам’ятовуючи, усмоктуючи цю картинку, щоб сьогодні ж обов’язково зробити малюнок в альбомі. Потім підійшов до хлопцям. – Навіщо ви його дражните? Пускай грає, як хоче… Хлопчиськи начебто б зніяковіли. А дівчисько зухвало фиркнуло: – Подумаєш!.. Справа не в тім, що грає, а в тім, що хвалько. Усім говорив, що щуку витягне, а сам тягає один дріб’язок… – И голосно окликнула рибалки: – Агов, Князь! Ти хоча б карася піймав! А те твій дріб’язок навіть кішки не їдять! Хлопчик не шелохнулся. А Валентин у цей час думав здивовано: «Який дріб’язок?.. У бочку хтось водиться? Може, жуки – плавунцы або пуголовки?» Він запитав: – А чому ви його Князем дражните? – Ми не дражнимо! – образився смаглявий, начебто закопчений хлопчик. – Просте прізвисько таке. У кожного прізвисько є. Я, наприклад, Дим, а от він, – Дим кивнув на світлого круглолицього приятеля, – Оладя… А от вона – Швабра! Дівчисько дурашливо замахнулося на нього, хлопчиська зі сміхом смикнули велосипед. Оладя скакнув на раму, Дим на сідло. Рвонулися вперед. Дівчисько наздогнало їх, стрибнула на багажник, і трійця покотила уздовж забору, вихляя колісьми в лебеді. Валентин підійшов до рибалки. Той не рушив. А Валентин побачив поруч із бочкою те, що не помітив раніше. У кульбабах стояла трилітрова банка, у ній плавали трохи окунят і йоржиків розміром з дорослий минец. Чудеса! Валентин заглянув у бочку. Води було майже доверху.
Сонце просвічувало її до дна, там блищали дві пивні пробки. І більше нічого в бочку не було – тільки мальчишкины ноги, які у воді здавалися зеленуватими. Рибалка тихенько ворушив пальцями. На Валентина не дивився. – Невже отут щось водиться? – обережно сказав Валентин. Питання було дурний – звідки ж тоді риба в банку. І інший хлопчисько – повзрослее й посмелее – напевно съехидничал би у відповідь. Але цей лише глянув спокійними сірими очами й відповів без посмішки: – Понемножку… – И раптом відкинувся, смикнув вудку, на лісочку злетіла блискуча рыбешка, зірвалася. Хлопчик піймав неї в долоню. Опустив у банку плотвичку. – Чудеса, – повторив Валентин уже вголос, дивуючись, що не дуже дивується чудесам. Сіл навпочіпки в банки. І щоб мало – мало підлестити хлопчиськові, помітив: – Не така вуж це дріб’язок. Чому вони говорили, що кішки не їдять? Хлопчик через плече глянув туди, де недавно стояли кривдники. Злегка насупився й пояснив: – А вони й по правді не їдять. Я адже їх не даю кішкам, рибк – те… – А для чого ловиш? На юшку? Хлопчик повів облупленим плечем. – От ще… Я їх просто так… Наловлю, а потім відпускаю. «От як!» – чомусь зрадів Валентин. І запитав обережно: – Думаєш, рибки не загинуть? Гачок – Те їх ранить… Хлопчик знову повернувся до Валентина. Сказав з поблажливою досадою на його нетямущість: – Ну хіба ж я гачком ловлю? Я магнітом… Валентин поскреб борідку. – Яким магнітом? – Звичайним. Із хлібної м’якушки. – Жартуєш, чи що? Хлопчик знову повів плечима: от, мол, принесло на мою голову якогось кучерявенького – бородатого. І безглуздого. Але висмикнув води лісочку. Показав на її кінці темна кулька із тремтячою краплею. – Хіба це магніт? – Валентин вийняв нагрудної кишені олівець зі сталевим ковпачком, підніс до кульки. Той не гойднувся. А хлопчик раптом тихенько розвеселився: – Ой, ну що ви… Це ж не залізний магніт, а для рибок! Спеціальний… От! – Він опустив кульку на лісочку в банку й відразу висмикнув назад – із прилиплим до нього пескариком. «Чудеса!» – подумав Валентин і не сказав це лише тому, що повторюватися так було вже непристойно. Тільки знову заскріб у відрослій борідці. Хлопчик стряхнув пескарика в банку й проговорив з несподіваною довірчістю: – Це ж випадковий видобуток. От якби щуку… «Бедняжка, він і правда вірить у таке», – зітхнув про себе Валентин. І запитав з усією серйозністю: – Думаєш, такий магніт щуку удержить? – Не сумніваюся, – дуже по^ – дорослому відповів хлопчик. – Ну а з нею… що будеш робити, якщо піймаєш? Мамі принесеш на юшку? Тінь збурювання метнулася в мальчишкиных очах. – Ну ви сказали!.. Я думав, ви розумієте. Це ж не проста щука! – А яка? – Та сама, – з подихом відгукнувся він. І булькнув у бочку ногами. – Яка «по щучому велінню»… – А! – весело подыграл Валентин. – Це, виходить, щоб будь – яке бажання виконувалося… Плечі хлопчика якось поникли. Він сказав напівшепотом: – Мені будь – яке не треба… Одне б… – А… яке? – посерьезнел Валентин. – Не секрет? Хлопчик ледве чутно сказав: – Секрет… – Ну вини… Хлопчик ворухнув спиною: добре, мол, чого там… Він немов повзрослел на очах. Якщо й було все це грою – щука й так далі, – то грою з якусь серйозну, невідомим Валентину змістом. І Валентин відчув важку незручність – за свого непрошеного втручання. Однак піти просто так було теж ніяково. І нічого кращого не знайшов він, як пожартувати. Причому заздалегідь відчув виноватость від незграбності цього жарту: – Щука для такої бочки все – таки великувата. А от золота рибка – якраз. Вона адже теж годиться для бажань… Реакція була несподіваною. Хлопчик струснувся. Висмикнув води ноги, крутанулся до Валентина. У сірих очах його немов трепыхались жовті метелики. – Ой, правда адже… А я не догадався. Совість дряпнула Валентина. «Навіщо я маляті голову морочу…» Але, не встоявши перед хлоп’ячою радістю, він знову подыграл йому. – Тільки адже золотих рибок мережами ловлять… – Я знаю! У діда авоська є, тонка така, шовкова. На обруч натягну – буде сачок. Отут адже більша мережа не потрібна! – Він радувався тепер так відкрите й заразливо, що Валентина просто душею потягнуло до цього незвичайного пацаненку. В «Реп’ях» би такого! «А що, – подумав він, – хлопчик – те місцевий, розшукаю потім і приведу…» А маленький рибалка довірчо поділився з Валентином: – Треба тільки дочекатися, коли сонце тут відіб’ється. Тоді вже точно виловлю. Тому що обмова для невода я навіть краще знаю, чим для магніту… – Ну… ні пуху ні пера, – сказав на прощання Валентин. І зненацька, начебто за мову смикнули, додав: – Князь… Короткі світлі бр