Повний зміст Стояла крадіжка Андрєєв Л. Н – Часть 1

СТОЯЛА Кражапредстояла велика крадіжка, а бути може, убивство. Нині вночі стояла вона – і незабаром потрібно було йти до товариша, а не чекати в бездіяльності будинку й не залишатися одному. Коли чоловік один і не діє, то все лякає його й зловтішно сміється над ним темним і глухим сміхом.Його лякає миша. Вона таємниче скребеться під підлогою й не хоче мовчати, хоча над головою її стукають ціпком так сильно, що страшно стає самому. І на секунду вона завмирає, але коли заспокоєна людина лягає, вона раптово з’являється під ліжком і пиляє дошки так голосно – голосно, що можуть почути на вулиці й прийти й запитати. Його лякає собака, що різко дзвякає надворі своїм ланцюгом і зустрічає якихось людей; і потім вони, собака і якісь люди, довго мовчать і щось роблять; їхніх кроків не чутно, але вони наближаються до дверей, і чиясь рука береться за дужку. Береться й тримає, не відчиняючи.Його страшить весь старий і прогнилий будинок, начебто разом з довголітнім життям серед протяжних, плачучих, від гніву скреготливими зубами людей до нього прийшла здатність говорити й робити невизначені й страшні погрози. З мороку його кривих кутів щось завзято дивиться, а коли піднести лампу, він безшумно стрибає назад і стає високою чорною тінню, що гойдається й сміється, така страшна на круглих колодах стіни. По низьких стелях його хтось ходить важкими стопами; кроків його майже не чутно, але дошки гнуться, а в пази сиплеться дрібний пил. Вона не може сипатися, якщо немає нікого на темному горищі й ніхто не ходить і не шукає чогось. А вона сиплеться, і павутина, чорна від кіптяви, тремтить і ізвивається. До маленьких вікон його жадібно присмоктує мовчазна й оманна тьма, і хто знає? – бути може, звідти з лиховісним спокоєм невидимок дивляться тьмяні обличчя й один одному показують на нього: – Дивитеся! Дивитеся! Дивитеся на нього!Коли чоловік один, його лякають навіть люди, яких він давно знає. От вони прийшли, і людина була радий їм; він весело сміявся й спокійно дивився на кути, у яких хтось ховався, на стелю, по якому хтось ходив тепер нікого вже ні, і дошки не гнуться, і не сиплеться більше тонкий пил. Але люди говорять занадто багато й занадто, голосно. Вони кричать, начебто він глухий, і в лементі губляться слова і їхній зміст; вони кричать так рясно й голосно, що лемент їх стає тишею, і слова їх робляться мовчанням. І занадто багато дивляться вони. У них знайомі особи, але ока їх чуж і дивні й живуть окремо від імені і його посмішки. Начебто в очні щілини старих, приглядевшихся осіб дивиться хтось новий, чужий, всі розуміючий і страшно хитрий.І людина, якій стояла велика крадіжка, а бути може, убивство, вийшов зі старого похилого будинку. Вийшов і полегшено зітхнув.Але й вулиця – безмовна й мовчазна вулиця окраїн, де строгий і чистий сніг полів бореться з гучним містом і владно вторгається в нього німими й білими потоками – лякає людини, коли він один. Уже ніч, але тьми ні, щоб сховати людини. Вона збирається десь далеко, спереду й позаду й у темних будинках із закритими ставнями, і ховає всіх інших людей, – а перед ним вона відступає, і увесь час він іде у світлому колі, такий відособлений і всім видимий, начебто піднятий він високо на широкій і білій долоні. І в кожному будинку, повз якого рухається його згорблена фігура, є двері, і всі вони дивляться так сторожко й напружено, начебто за кожною з них коштує готовий вискочити людина. А за заборами, за довгими заборами, розстеляється невидимий простір: там сади й городи, і там ніхто не може бути в цю холодну зимову ніч, – але якби хто – небудь причаївся з тої сторони й у темну щілину дивився б на нього чужими й хитрими очами, він не міг би догадатися про його присутність. І від цього він перебрався на середину вулиці і йшов по ній, відособлений і всім видимий, а отовсюду проводжали його очами сади, забори й будинку.Так вийшла людина на замерзлу ріку. Удома, повних людей, залишилися за межами світлого кола, і тільки поле й тільки небо холодними світлими очами дивилися один на одного. Але було нерухомо поле, а все небо швидко бігло кудись, і мутний, побілілий місяць стрімко падав у порожнечу бездонного простору. І ні подиху, ні шереху, ні тривожної тіні на снігу – добре й просторо стало навкруги. Людина розправила плечі, широко й злобливо глянула на залишену вулицю й зупинився. – Покуримо! – сказав він голосно, і хрипнуло, і сірник злегка освітив широку чорну бороду.І відразу випала з руки, що здригнулася, тому що на слова його прийшла відповідь – дивна й несподівана відповідь серед цього мертвого прос