«Я була тоді з моїм народом» (по творчості Ганни Ахматовій) – Ахматова Ганна

Ганна Ахматова – поет, що прийшов у літературу в першому десятилітті нового, XX століття й мир, що покинув, коли XX століття перевалило далеко за шістдесят. Найближчою аналогією, що виникла вже в перших її критиків, виявилася давньогрецька співачка любові Сапфо: росіянці Сапфо часто називали молоду Ахматову. Дитинство поетеси пройшло в Царському Селі (там вона вчилася в гімназії), канікули проводила в Криму, у моря, про що напише у своїх юнацьких віршах і в першій поемі «У самого моря». У чотирнадцять років вона познайомилася з Миколою Гумилевым, і дружба й переписка з ним вплинули на формування її смаків і літературних пристрастей. У вірші Марини Цветаевой написане про неї: «Про Муза Плачучи, прекраснейшая з муз!» Ганна Ахматова була великою трагічною поетесою, що застала грізну епоху «зміни часів» з революційними потрясіннями, що випливали одне за іншим, зі світовими війнами. Живаючи; постійно розвивається ахматовская поезія завжди була пов’язана з національним ґрунтом і вітчизняною культурою

Жданов у своїй доповіді про журнали «Зірка» і «Ленінград» писав, що «поезія Ахматової» зовсім далека від народу; це поезія десяти тисяч верхніх шарів старої дворянської Росії, приречених, котрим нічого вже не залишалося, як тільки зітхати по «доброму старому часі». У початковому чотиривірші – епіграфі до своєму «Реквієму» – Ахматова відповідає Жданову:

Ні, і не під далеким небозводом,

И не під захистом далеких крив, –

Я була тоді з моїм народом,

Там, де мій народ, до нещастя, був

«Реквієм» – вершина цивільної поезії в Літературі XX століття, справа всього життя поетеси. Це пам’ятник всім жертвам сталінських репресій. Тридцяті роки виявилися для поетеси часом найбільш важких випробувань. Ці роки вона проводить у постійному очікуванні арешту, дивовижні репресії не обійшли стороною і її будинок, її родину. Ахматова виявилася розведеною дружиною «контрреволюціонера» Н. Гумилева, матір’ю арештованого «змовника». Поетеса відчуває себе частиною народу, що проводив довгі місяці в довгих тюремних чергах, щоб здати передачу й довідатися хоч що – небудь про долю близької людини. У поемі «Реквієм» мова йде не тільки про особисту долю Ахматової, вона перейнята відчуттям безнадійної туги, глибоким горем. І звичайно, не випадково, що її залучають біблійна образність і асоціації з євангельськими сюжетами. Народна трагедія, що увібрала в себе мільйони доль, була так величезна, що лише біблійний масштаб міг передати її глибину й зміст

«Розп’яття» у поемі схоже на псалом:

Магдалина билася й ридала,

Учень улюблений кам’янів,

А туди, де мовчачи Мати стояла,

Так ніхто глянути й не посмітив

«Розп’яття» – це всесвітній вирок нелюдській системі, що прирікає мати на безмірні й нерозважні страждання, а єдиного сина – на небуття. Заключна частина «Епілогу» розвиває тему «Пам’ятника».

Під пером Ахматової ця тема здобуває незвичайний, глибоко трагічний вигляд і зміст. Поетеса зводить пам’ятник всім жертвам репресій у страшні роки для нашої країни. Велику Вітчизняну війну А. Ахматова зустріла в Ленінграді, там же пережила й майже всю блокаду, не припиняючи писати вірші, що стали відбиттям того часу, – «Північні елегії», «Біблійні вірші», цикл «У сороковому році»:

Ми знаємо, що нині лежить на вагах

И що відбувається нині.

Година мужності пробив на наших годинниках,

И мужність нас не покине

Військові вірші Ахматової – це ще один реквієм, у якому з’єдналися скорбота про загиблих, біль за страждання живих, трагедія війни, безглуздість кровопролиття. Своєрідним реквіємом по цілій історичній і культурній епосі є й «Поема

Без героя». Безсумнівно, Ахматовій був свойствен трагічний дарунок. Він дозволив їй з великою поетичною силою передати події революції, терору, війни, змушеного мовчання як особисту трагедію й одночасно як трагедію народу, країни