Громадянська тема в збірках Гюго
Між 1830 і 1848 pp. 30-ті й початок 40-х років належать до періодів найбільшої творчої активності Гюго. В цей час він передусім зводив будову романтичної драматургії і театру, активно виступав у прозових жанрах, але водночас не послаблювалася інтенсивність його поетичної творчості. Одна за одною з’являються його чотири поетичні збірки – «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837) і «Промені та тіні» (1841), які складають важливий етап поетичної еволюції Гюго. В них завершується його становлення як поета й починається творча зрілість.
До збірки «Осіннє листя» ввійшли поезії, написані в 1829-1831 pp., тобто в переддень Липневої революції і перші півтора роки після її перемоги. Але твори, в яких патетично оспівані «славні липневі дні», «перемога демократії», залишилися поза збіркою, значна їх частина згодом була видрукована в «Піснях сутінок». Про збірку «Осіннє листя» поет сказав, що то поезія, яка звертається не до монархів чи партій, а до «людського серця», і мовить про те, що відбувається «в глибинах людської душі». Більше того, в умовах активізації громадянської й політичної поезії, викликаної Липневою революцією, він висловлював занепокоєння тим, що поезія відходить від своєї основної сфери, від своїх одвічних завдань, не тільки художніх, а й виховних, громадських, які не лежать на поверхні, не зводяться до політичної злоби дня. Адже, писав він у передмові до «Осіннього листя», «людське серце – та ж земля, його можна засівати, садити дерева, будувати те, що бажано, на його поверхні», але воно – «незвідана глибина» і заодно «основа мистецтва, так само як природа». Гюго виступає тут не проти громадянської поезії, а проти риторичних утилітарних вправ на громадські теми, що переслідують близькі політичні цілі, він обстоює глибинне переживання і особистісно-ліричне вираження громадянських ідей та почуттів. Але в збірці «Осіннє листя» домінують інтимні мотиви та настрої.
У наступній збірці, в «Піснях сутінок», на перший план виходить тема філософсько-історична, лірично трактована. Тут поет передусім прагне до узагальненого осмислення своєї епохи, за його ж визначенням – епохи сутінок. «Сьогодні все, – говориться в передмові до збірки, – як у думках, так і в речах, як в суспільстві, так і в людській душі, перебуває в стані сутінок. Яка ж природа цих сутінок? І як довго це триватиме?» Ось на ці «неосяжні питання» і прагне відповісти поет, але ясної відповіді він дати не може, бо «сутінки» огортають і його свідомість, застилають зір:
Роздумує Гюго в «Прелюдії», яка виражає основний мотив збірки.
Значне місце в «Піснях сутінок» посідає громадянська поезія, в якій реалізуються принципи, проголошені Гюго в передмові до попередньої збірки. Чи не вперше в його поезії зазвучала тут тема соціального зла й несправедливості, тема «знедолених» («Про бал у міській думі», «Банкети і свята», «Не знущайтесь над пропащою жінкою» та ін.). І це не випадковість: перша половина 30-х років – період, коли соціальні контрасти буржуазної Франції, страждання «нижчих класів» дедалі сильніше починають непокоїти свідомість і моральне сумління Гюго. В цей же період він пише гостро соціальну повість «Клод Ге» (1834) і починає виношувати задум соціальної епопеї «Знедолені».
Громадянська тема присутня і в збірках «Внутрішні голоси» та «Промені й тіні», але домінує в них медитативна й інтимна лірика. Поет вслухається в «ту музику, що кожен несе в собі», музику людської душі, у «внутрішні голоси», в яких, однак, відзвучує весь світ. Найвідчутніше проявилися в них глибинні зрушення в світосприйманні Гюго. Якщо раніше, в «Одах і баладах» та «Орієнталіях», його увага майже винятково спрямовувалася на зовнішній світ і живописний елемент брав верх над ліричним, то тепер в його поезії все активніше виступає ліричне «я», зростає роль ліричного елемента, створюється лірична атмосфера, котра нерідко набирає великої насиченості, як, скажімо, в «Печалі Олімпіо» чи «Про що я мрію…».
Однак це не означає, що поезія Гюго втратила притаманний їй раніше «об’єктивний характер» і стала суто суб’єктивною. Ні, йдеться про своєрідний процес врівноважування живописного й ліричного першовитоків: адже в збірках 20-х років з їхньою яскравістю барв та пластикою образів все ж бракувало стихії ліризму, глибокого й об’ємного внутрішнього світу, який врівноважував би сліпучо-яскравий та динамічний зовнішній світ. У збірках 30-х років поступово встановлюється згадана рівновага, але, як і раніше, субстанційність в поезії Гюго належить об’єктивному світові.
Водночас у Гюго формується відчуття світу як чогось грандіозно-глибокого й таємничого. Поета вже так не захоплює його живописна, строкато-барвиста поверхня, все наполегливіше вдивляється він в його глибини, вслухається в його «таємничу музику». Як і багатьох романтиків, його теж вабить «хаос родимый» (Ф. Тютчев), і в зрілій поезії він все частіше думкою і уявою звертається до нього як до первісного стану, «материнського лона» космосу, тобто впорядкованого світу речей і явищ, значень і форм. Все відчутніше проявляється тяжіння Гюго до змалювання простору, заповненого тьмою й безформністю, – арени дії космічних сил, де все в русі й становленні, – і перетворення цього первісного хаосу в світ визначених форм і понять, коли його пронизує промінь світла й розуму.
Водночас у названих збірках посилюється характерне для Гюго відчуття пов’язаності життя душі з життям всього світу. «Свідомість буття, – пише сучасний французький вчений Ж. Пуле, – для нього завжди була свідомістю буття з чимось, зрештою з усім світом. Гюго ніколи не займає сторонню позицію. Він належить не собі – належить до існування, яке є існуванням космічним, і в тому грандіозному існуванні знаходить також елементи власного».
У боротьбі за республіку й демократію. В лютому 1848 р. у Франції вибухнула чергова революція, яка привела до повалення Липневої монархії і проголошення Другої республіки, що виявилася короткочасною й проіснувала до грудня 1851 р. Хоч Лютнева революція й не була для Гюго повною несподіванкою, він не був до неї підготовленим і, як пише О. Герцен в «Минувшині й думах», спершу «не зрозумів її, здивувався, відстав, наробив багато помилок». Правда, його зразу захопив її розмах та грізна велич, з першого її дня його переслідує образ розбурханого моря, і в нотатнику він записує, що під час повстання народ справляє враження океану, по якому пливе урядовий корабель». Однак в цей же час він робить спробу врятувати Орлеанську династію, оголосивши повсталому народу зречення Луї-Філіппа й призначення його регентом принцеси Гелени.
Та еволюція суспільно-політичних поглядів Гюго відбувалася в ці буремні роки з великою швидкістю. Через певний час він стає республіканцем, застерігаючи, правда, що його симпатії віддані «республіці цивілізації», а не «республіці Марата». Все активніше включається він у політичне життя країни, виставляє свою кандидатуру на виборах, і парижани обирають його депутатом спершу Установчих, а потім Законодавчих зборів. На Другу республіку, що встановилася внаслідок Лютневої революції, він дивиться як на наступницю Першої республіки 1792- 1799 рр і сподівається, що вона здійснить «священні ідеали 1789 p.», ідеали свободи, рівності й братерства. Під час червневого повстання паризьких робітників 1848 р. Гюго йде на барикади, де умовляє обидві сторони – повсталих робітників і національну гвардію – відкласти зброю і мирно вирішувати конфлікт. Його не полишала віра, що республіка буде однаково справедливою до всіх громадян, що можна досягти мирного й гуманного вирішення пекучих соціальних проблем.
Тому Гюго лишився вірним республіці й тоді, коли французька буржуазія відсахнулась від неї, зажадавши сильної влади. Він вступає в безкомпромісну боротьбу з Луї Бонапартом, який 2 грудня 1851 р. здійснив державний переворот, а через рік проголосив себе імператором Наполеоном III. Один з небагатьох депутатів Законодавчих зборів, Гюго до останньої можливості боровся проти встановлення диктатури, а коли це сталося, він пішов в еміграцію, яка продовжувалася до падіння Другої імперії у вересні 1870 р.
В еміграції Гюго продовжує боротьбу з диктатором та встановленим ним режимом. У перший рік еміграції він пише дві книги, які належать до кращих зразків його публіцистики: памфлет «Наполеон Маленький» та «Історію одного злочину», своєрідну хроніку перебігу подій під час державного перевороту 1851 р. В обох цих творах нуртують політичні пристрасті автора, які шукають виходу в бурхливій емоційності, в патетичних монологах і звинуваченнях. Гюго прагнув у цих творах знищити узурпатора в очах французької і європейської громадськості, але не шляхом переконливого аналізу фактів, а передусім пам-флетно-публіцистичними засобами.
З названими творами тісно пов’язана поетична збірка Гюго «Кари», що з’явилася через рік після «Наполеона Маленького», у 1853 р. Виходячи з її змісту й пафосу, можна сказати, що прозовий памфлет доповнився памфлетом поетичним. У цій збірці Гюго ставить ту ж мету викриття і знеславлення узурпатора та встановленого ним режиму, вдається до тих же викривальних засобів – до карикатури, гіперболи і особливо до сатиричної метафори, яка постійно переростає в гротеск. Уславлене красномовство Гюго, його могутня риторика в «Карах» проявляється в їх, сказати б, тіньовому, сатиричному варіанті, нерідко досягаючи високого викривального пафосу, де починають звучати й трагічні ноти. Цілком справедливо ця збірка вважається вершиною викривальної політичної поезії Гюго.
