Драматичні долі особистості в умовах тоталітарного суспільного устрою – замятін Євгеній

(по романі Е. Замятіна “Ми”)

Людині властиво заглядати в майбутнє, намагатися розпізнати його обрису. Скільки письменників з різних історичних епох намагалися відкрити завісу, за якої ховається майбутнє, намагалися вгадати те, що не дано знати нікому: Кампанелла “Місто Сонця”, романи Жуля Верна, Оруэлл “1984″, Н. Г.Чернишевський “Що робити” і інші

Таким письменником – фантастом був і Е. Замятін. незадоволеність сьогоденням, радянською дійсністю, змусила його задаватися питанням: яким повинне бути майбутнє, щоб почувати себе щасливим, щоб здійснити свої надії, реалізувати ідеали? Один з можливих відповідей на це питання – знаменитий “четвертий сон” Віри Павлівни з роману Чернишевського “Що робити?”.

Замятін начебто спеціально повторює опис цієї, однієї із класичних утопій: його герої живуть комуною в місті зі стекол і металу

У романі “Ми” у фантастичному й гротесковому вигляді з’являється перед читачем можливий варіант суспільства майбутнього. Приводиться мрія сильних миру цього: “Життя повинна стати стрункою машиною й з механічною неминучістю вести нас до бажаної мети”. На жаль, у такому суспільстві немає нічого, що б не передвіщала вже сучасна письменникові реальність. Перед нами розвертається “математично зроблене життя” Єдиної Держави. Символічний образ “вогнедишного інтеграла”, чуда технічної думки й, одночасно, знаряддя найжорстокішого поневолення, відкриває книгу. Бездушна техніка разом з деспотичною владою перетворили людини в придаток машини, відняли в нього волю, виховали в добровільному рабстві. Мир без любові, без душі, без поезії. Людині – “нумеру”, позбавленому ім’ю, було викликано, що “наша несвобода” є “наше щастя” і що це “щастя” – у відмові від “я” і розчиненні в безособовому “ми”. Викликано, що художня творчість – “уже не безпардонний солов’їний свист”, а “державна служба”. А інтимне життя теж розглядається як державний обов’язок, виконувана згідно “табелю сексуальних днів”.

Роман Замятіна – попередження про подвійну небезпеку, що загрожує людству: гіпертрофованої влади машин і влади держави. “Однотипність” безроздільно й невсипно панує над життям всіх членів суспільства. Це забезпечується зробленою технікою й недремними очами “хоронителів”.

Твір Замятіна перейнято роздумами про російську післяреволюційну дійсність. У ньому вгадуються таємні думки про можливі й уже, що виявилися при житті письменника перекрученнях, соціалістичної ідеї

Відношення до політики воєнного комунізму стало каменем спотикання для письменника. Ця політика, що передбачає сугубу централізацію політичного й економічного життя в країні, ряд жорстоких мір, була тимчасовий і змушеної в умовах громадянської війни й господарської розрухи. Але Замятіну (і не тільки йому в ту пору) представлялося, що іншого вибору не буде й що людям нав’язана єдина модель подальшого руху – новий варіант тоталітаризму

Роман Замятіна придбав особливу ціну й повчальність у наступному змісті: як попередження про можливі перекручування соціалізму, про небезпеку відхилень від демократичного шляху й зловживань насильства над людською особистістю. Наступні події вітчизняної й світової історії показали, що тривоги письменника не були даремними. Наш народ пережив і гіркі уроки колективізації, і сталинизм, і репресії, і загальний страх, і застій

Дуже багато сцен роману змушують згадати недавнє минуле. Маніфестація на честь Благодійника, офіціозні, одноголосні вибори, “хоронителі”, які стежать за кожним кроком людини. Але Замятін показує, що в суспільстві, де все спрямовано на придушення особистості, де ігнорується людське “я”, де одноособова влада є необмеженої, можливий бунт. Здатність і бажання почувати, любити, бути вільним у думках і вчинках штовхають людей на боротьбу. Але влади знаходять вихід: у людини за допомогою операції видаляють фантазію – останнє, що змушувало його піднімати гордо голову, почувати себе розумним і сильним. Все – таки залишається надія, що людське достоїнство не вмре при будь – якому режимі. Цю надію висловлює жінка, що своєю красою спонукує на боротьбу

У Замятіна в романі є думка, незвичайна для багатьох наших сучасників. Письменник наполягає на тому, що не існує ідеального суспільства. Життя – це прагнення до ідеалу. І коли це прагнення відсутнє, ми спостерігаємо розкладницький час застою

Є в романі ще одна тема, співзвучна сьогоднішньому дню. Це тема екологічної тривоги. “Антисуспільство”, зображене в книзі, несе загибель єству життя, ізолюючи людини від природи. Автор мріє вигнати “оброслими цифрами” людей “голими в ліси”, щоб вони вчилися там у птахів, квітів, сонця. Тільки це, на думку автора, може відновити внутрішню сутність людини

Автор роману “Ми” належить до тих великим художникам, хто посилено приковував увагу до “вічних цінностей” в умовах глобальних історичних зрушень XX сторіччя. У свій час роман не був прийнятий. Дуже дорого обійшлися нам легкодумство й уразливість тодішніх ідеологів стосовно сумнівів Замятіна. Автор на своїх “заборонних” сторінках вишиковує безперервний ланцюжок часу, не простежуючи яку не можна зрозуміти ні сьогодення, ні майбутнього. Добутку, подібні до роману “Ми”, що пробилися до нас із небуття, дозволять “по – новому” глянути на події історії, осмислити роль людини в них. “Ми” – застереження проти відмови пручатися, якщо людське співтовариство хочуть перетворити в сукупність “винтиков”. Такі добутки, як “Ми”, “видавлюють” з людини рабство, роблять його особистістю

Їдучи в еміграцію, Замятін (як він про це писав Сталіну) сподівався, що, може бути, незабаром повернеться, – “як тільки в нас стане можливо служити в Літературі більшим ідеям без прислуговування маленьким людям, як тільки в нас хоч почасти зміниться погляд на роль художника слова”. Замятін зміг повернутися на батьківщину лише з кінцем “ярма розуму” і початком розпаду Єдиної держави. Посмертно.