«Справжній письменник – те ж, що древній пророк: він все бачить ясніше, ніж звичайні люди» (Чехов) – Солженицын Олександр

До творчості великого письменника, лауреата Нобелівської премії, людини, про яке багато сказано, страшно доторкатися, але я не можу не писати про його повість «Раковий корпус» – добутку, якому він віддав нехай і невелику, але частина свого життя

Його намагалися позбавити її довгі роки. Але він чіплявся за життя й виніс всі тяготи концентраційних таборів, весь їх жах; він виховував у собі свої власні погляди на происходящее навколо, не запозичені ні в кого; ці погляди він виклав у своїй повести

Одна з її тем – це те, що, який би не була людина, поганий або гарний, що одержав вище утворення або, навпаки, неосвічений, яку б посада він не займав, коли його осягає майже невиліковна хвороба, перестає бути високопоставленим чиновником, перетворюється у звичайну людину, що просто хоче жити

Солженицын описував життя в раковому корпусі, у найстрашнішій з лікарень, де лежать люди, приречені на смерть. Поряд з описом боротьби людини за життя, за бажання просто співіснувати без болю, без борошн Солженицын, завжди й при будь – яких обставинах отличающийся своєю тягою до життя, підняв безліч проблем. Їхнє коло досить широке: від думок про життя, про відносини між чоловіком і жінкою до призначення літератури

Солженицын зіштовхує в одній з палат людей різних національностей, професій, прихильників різних ідей. Одним з таких пацієнтів був Олег Костоглотов – засланець, що був зек, а іншим – Русанов, повна протилежність Костоглотову: партійний діяч, «коштовний працівник, заслужений людина», відданий партії

Показавши події повести спочатку очами Русанова, а потім через сприйняття Костоглотова, Солженицын дав зрозуміти, що поступово зміниться влада, що перестануть існувати Русановы з їх «анкетним господарством», з їхніми прийомами різного попередження й будуть жити Костоглотовы, які не приймають такі поняття, як «залишки буржуазної свідомості» і «соцпоходження».

Солженицын написав повість, намагаючись показати різні погляди на життя: і з погляду Веги, і з погляду Асі, Демы, Вадима й багатьох інших. У чомусь їхні погляди схожі, у чомусь розходяться. Але в основному Солженицын хоче показати неправоту тих, хто міркує, як дочка Русанова, сам Русанов. Вони звикли шукати народ десь обов’язково внизу, думати тільки про себе, не замислюватися одругих.

Костоглотов – виразник ідей Солженицына; через суперечки Олега з палатою, через його розмови в таборах він розкриває парадоксальність життя, а точніше те, що не було ніякого змісту в такому житті, так само як і нема рації в тій Літературі, що звеличує Авиета. По її поняттях, щирість у літературі шкідлива. «Література – щоб розважити нас, коли в нас настрій погане», – говорить Авиета, не розуміючи, що Література дійсно вчитель життя. Якщо треба писати про те, що мабуть, то, виходить, ніколи не буде правди, тому що ніхто не може точно сказати, що саме буде. А побачити й описати те, що їсти може далеко не кожний, і навряд чи Авиета зможе представити хоча б соту частку того жаху, коли жінка перестає бути жінкою, а стає робочим конем, що згодом не може мати дітей

Зоя розкриває Костоглотову весь жах гормонотерапії, і те, що його позбавляють права продовжувати себе, жахає його: «Спершу мене позбавили мого власного життя. Тепер позбавляють і права …продовжити себе. Кому й навіщо я тепер буду?.. Гірший з виродків! На милість?.. На милостиню?..» І скільки б не сперечалися про сенс життя Єфрем, Вадим, Русанов, скільки про нього не міркували, для всіх він залишиться тим самим – залишити після себе кого – небудь. Костоглотов пройшов через всі, і це наклало свій відбиток на його систему цінностей, на його поняття ожизни.

Те, що Солженицын довгий час провів у таборах, теж вплинуло на його мову й стиль написання повести. Але від цього добуток тільки виграє, тому що людині стає доступним все те, про що він пише, він як би переноситься в лікарню й сам бере участь у всім що відбувається. Але навряд чи хто – небудь із нас зможе до кінця зрозуміти Костоглотова, що скрізь бачить в’язницю, у всім намагається знайти й знаходить табірний підхід, навіть взоопарке.

Табір скалічив його життя, і він розуміє, що навряд чи йому вдасться почати колишнє життя, що дорога назад йому закрита. І ще мільйони таких же загублених людей викинуті на простори країни, людей, які, спілкуючись із тими, хто не стосувався табори, розуміють, що між ними завжди буде стояти стіна нерозуміння, подібно тому, як не розуміла Костоглотова Людмила Панасівна

Ми вболіваємо про те, що ці люди, яких скалічили життя, спотворив режим, які виявили таку невгамовну спрагу життя, пережили страшні страждання, тепер змушені терпіти відторгнення суспільства. Їм доводиться відмовитися від того життя, до якої вони так довго прагнули, що вони заслужили