«Срібне століття» російської поезії – інші роботи з російської літератури

Початок двадцятого століття… Прийдешній вихор соціальних потрясінь, здається, повинен, змести. Але при гуркоті зброї – Російсько – японської, першої світовий, інших воєн – музи не мовчать. Я бачу, я чую, я почуваю, як б’ються розпечені серця поетів, чиї вірші ввірвалися нині й у наше життя. Увірвалися – і навряд чи забудуться. «Срібне століття» – це час яскравих метафор, безустанних пошуків глибинного змісту слів, звуків, фраз. Зірка, іменована Ополонку, виявила свій лик землі – не нею чи осяяні сторінки віршів, довге час недоступних нам? Ганна Ахматова, Микола Гумилев, Марина Цветаева, Борис Пастернак – і, звичайно ж, великий Блок – вони волають до нас крізь бури воєн і потрясінь, вони кличуть нас у свій багатий образний мир

Я захоплююся поезією Бориса Пастернаку. Мені подобається його серцева поривчастість, доброта, натхненність, рідкісна вразливість. Я знову й знову бачу перед собою сторінки, покриті його візерунковим і що летить, немов вітром підхопленим почерком. Лірика, поеми, повісті, драматичні переклади, мемуари, проза, виявили нам величезний мир живих і світлих образів, не завжди зрозумілих відразу, але при вчитывании відкриваючих те, що можна було сказати саме так, саме цими словами

Живаючи сучасність завжди була присутня в поезії Пастернаку – вона була саме живаючи, що всепроникає, дихаюча. «І вікно по хрестовині здавить голод дров’яний», – затяжко для поверхневого погляду, але при уважному прочитанні – тут холод післяреволюційних зим; вікно, готове «увійти» у кімнату, «здавити» її, а «голод» стає її сутністю, як і суттю живучих вней.

При всій своєрідності лірики поета читачі чуйно озивалися навіть на його «баладні» рядки начебто: «Впустите, мені треба бачити графа», не говорячи про книги віршів – таких, як «Поверх бар’єрів», «Теми й варіації», «На ранніх поїздах». Благоговіння перед чудом життя, почуття подяки до неї – чи не головна тема віршів Пастернаку. Він майже не знав меж між живою й неживою природою

«И через дорогу за тин перейти не можна, не топчучи мирозданья», – писав поет, немов перегукуючись із Тютчевим, оточеним з усіх боків «пылающею безоднею», з Фетом, лірика якого була розкрита в безмежність світобудови. Дощі й заметілі, зазимки й весняні струмки, Урал і Північ, рідна поетові Підмосков’я з його конваліями й соснами – все це первозданною чистотою фарб увійшло в душу Пастернаку. «Це клацання здавлених крижинок», – пише він про поезію, «здригався будинок, обливаючись дощем»… Мир його – це щось живе, ожиле під чарівною кистю художника. «Коситься, дивиться, бачить, довідається» – не дарма саме так охарактеризувала Ахматова його пильний погляд, його «вникання», «вживание» у навколишній світ

Питання про життя й смерть, про мистецтво, про самоствердження людини з юнацького років хвилюють Марину Цветаеву, чия поезія також увійшла в моє життя й, думаю, залишилася із мною назавжди. Її вірші розкривають чарівність глибокої й сильної натури, що не визнає стереотипів, нав’язаних кимсь догматів, надзвичайної у всьому,

Цветаева – Поет невіддільний від Цветаевой – Людини. Гранична щирість – от що залучає мене в її віршах, написаних «так рано». Рано – для нашого не готового ще до попрання шаблонів свідомості. Але пізно, дуже пізно прийшли ці рядки в життя нашої країни. У кожній – сила характеру, волі, особистості. І ліричний герой, а краще, ліричне «я» у віршах Цветаевой – особистість сильна, волелюбна, наділена прекраснейшим з талантів – талантом життєлюбства. Не було в її житті далекої Єлабуги, моторошної дерев’яної балки, а було – жагуче бажання зрозуміти, оцінити, полюбитися

Усе таїти, щоб люди забули,

Як, що станув сніг, і свічу?

Бути в прийдешньому лише жменькою пилу

Під могильним хрестом? – не хочу! –

Викликує поетеса. Ліричне «я» Цветаевой – людина дії, учинку. Безтурботне, спокійне існування – не для її

Зовсім іншими мені здаються вірші Ганни Ахматовій. За кожним словом її – той щиросердечний біль, що поет несе миру, призиваючи його розділити страждання, а тому стаючи ближче й дорожче кожному читацькому серцю. Стиль Ахматової – та дивна простота, що завжди й характеризує справжнє почуття, та небагатослівність, що потрясає, той лаконізм, що змушує мене вдивлятися в її рядки, ища в них розгадки чарівної гармонії, що дзенькає там.

Кинута. Придумане слово!

Що ж я, квітка або лист?

А ока дивляться вже суворо