Особливістю гоголівської комедії «Ревізор» є те, що вона має «міражну інтригу», тобто чиновники ведуть боротьбу проти примари, створеного їхньою нечистою совістю й страхом розплати. Той, хто прийнятий за ревізора, навіть не вживає ніяких обміркованих спроб обдурити, одурачить запалих в оману чиновників
Розвиток дії досягає кульмінації в III акті. Комічна боротьба триває. Городничий обдумано йде до своєї мети: змусити Хлестакова «проговоритися», «розповісти побільше», щоб «довідатися, що він таке і якою мірою його потрібно побоюватися». Після відвідування богоугодного закладу, де гостеві був запропонований чудовий сніданок, Хлестаков був на верху блаженства. « ЩоОбривається й обрізується досі у всім, навіть і в замашці пройтися козирем по Невському проспекті, він відчув простір і раптом розгорнувся зненацька для самого себе, він розговорився, ніяк не знаючи на початку розмови, куди піде його мовлення. Теми для розмов йому дають що вивідують. Вони як би кладуть йому все в рот т створюють розмову», ― пише Н. В. Гоголь в «Попередженні». За кілька мінут у сцені брехні Хлестаков робить запаморочливу кар’єру: від дрібного чиновника («Ви, може бути, думаєте, що я тільки переписую…») до фельдмаршала («Мене сама державна рада боїться»). Дія в цій сцені розвивається із всі наростаючою енергією. З одного боку, це вигадки Івана Олександровича, що поступово втрачають усяка правдоподібність і сягаючий апогей наприкінці явища. З іншого боку, це поводження слухачів, що приходять в усі більший переляк від мовлень гостюючи. Їхнього переживання виразно передають ремарки: на початку бесіди «городничий і все сідають» за милостивим запрошенням Хлестакова, однак при згадуванні, що в його прихожей нібито можна зустріти графів і князів, навіть міністра, «городничий та інші з боязкістю встають зі своїх стільців». Слова: «И точно, бувало, як проходжу через департамент ― просте землетрус, все тремтить і трясеться, як аркуш» ― супроводжуються ремаркою: «городничий та інші губляться від страху». Наприкінці сцени городничий, «підходячи й трясучись всім тілом, силкується виговорити» що’те, але з переляку не може вимовити ні слова
Під час свого мовлення Хлестаков як би інстинктивно вловлює характер виробленого їм враження, підстьобують випробовувані слухачами страх, очікування оповідань про незвичайні для провінціалів масштабах життя й службових відносин. Його перебільшення носять чисто кількісний характер: в «сімсот рублів кавун», «тридцять п’ять тисяч одних кур’єрів». Рисуючись перед дамами, він мобілізує весь свій убогий запас відомостей про життя петербурзької знаті, про події й Літературу. «Хлестаков зовсім не про усім бреше, він часом просто повідомляє сенсаційні столичні новини ― про пишноту балів, про суп, що на пароплаві прибула з Парижа, про те, що барон Брамбеус виправляє чужі статті, що Смирдин платить йому більші гроші, про те, що „фрегат „надежды“ має величезний успіх, і нарешті, про те, що Пушкін, з яким він „на дружній нозі“, ― „большой оригінал“, ─ пише А. Г. Гукасова в статті „комедия «Ревізор““.
Однак всі ці реальні факти зміщені й переадресовані, центральною особою у всіх подіях стає сам оповідач
У силу ненавмисності Хлестакова його важко піймати на неправді ― він, забріхуючись, з легкістю виходить зі скрутного стану: «Як вибіжиш по сходам до себе на четвертий поверх ― скажеш тільки куховарці: „на, Маврушка, шинель…“ Що ж я брешу – я й забув, що живу в бельетажі».
Охоплений непереборним бажанням зіграти роль небагато вище тої, котра передбачена йому долею, у цю «кращу й саму поетичну мінуту в його житті», Хлестаков жадає стати не тільки світською людиною, але й людиною «державним».
Ні городничий, ні чиновники не беруть під сумнів те, про що бовтає Хлестаков, навпаки, вони зміцнюють у вірі, що присланий до них ревізор ― значна державна особа. «Відбувається дивна річ. Фитюлька, сірник, хлопчисько Хлестаков силою страху й благоговіння до нього виростає в персону, стає сановником, стає тим, кого в ньому бачать», ― робить висновок по цій сцені Г. А. Гуковский у статті «Реалізм Гоголя».
